Оладки і веселий заповіт

.

Кухня займала величезний зал у напівпідвалі. Стеля, наче у замковому підземеллі нависала і губилася у темряві. Дивно, якщо дивитися з дороги, шинок невеличкий, але всередині просторий, а кухня, щоб не збрехати, разів у п'ять більше площі шинку! Магія, одне слово! Я навіть не ризикнула обійти всі її кутки, тим більше спускатися в комору. Тут знадобляться смолоскипи та вервиця чи шматок крейди, щоб не заблукати!

На звичних мені трьох квадратних метрах одразу біля входу містився столик, залізна плита, дрова поруч, і двері льоху. І тут були вікна! Під самісінькою стелею, нахилені, і добре ловили зовнішнє світло, щоб кидати його на все, що я поки що хочу бачити. Ключ від льоху знайшовся одразу. Я зазирнула туди, відчула не просто холод, а справжній мінусовий мороз. Не заглиблюючись у нескінченні надра цього старовинного «холодильнику» підземелля – по-перше, темно, по-друге, холодно! — я обстежила найближчі полиці.

Впевнено впізнала деякі овочі, пляшки з оливковою олією, борошно, хліб і сіль у багатьох мішечках — від великого сірого каміння і дорогих «першоцвітів солі» до дрібної пудри. Ще дуже темний і смачний цукор — брили і «пісок», горошини чорного перцю і яйця! Курячі і більші, гострі — гусячі, чи що? А ще величезні, зі шкаралупою, що  виблискували міддю, розміром як страусові. Драконові? Якщо постукати, відгукується металевий гул. Міцні, мабуть, молотком не розбити. Пиляти їх, чи що? Напої, схожі на вигляд та запах на різні сорти чаю та кави, а також сир, вселяли сумніви. Безліч незнайомих приправ, у яких вгадувалися окремі інгредієнти — паприка, насіння кунжуту і «жучки» кмину, здавалися зовсім лячними.

Екзотикою я вирішила поки не захоплюватися, знайшла літровий глечик кисляка, зраділа йому, наче рідному! Відпиляла ножем, що сильно скидався на відламану в бою козацьку шаблю, гігантську скибку чорного хліба, типу «Бородинського», посипала сіллю, насмикала з полиць зелені, помідорів і сіла на сільці біля льоху, почуваючи себе королевою. М-ммм, помідори у них тут чудові! Вже середина осені, у нас таких немає. У магазинах самі «пластикові» овочі, тривалого тепличного зберігання і хімічного проростання. Брр! А ці неначе щойно з грядки, напилися сонця і тепер самі теплі і сходять смачним соком…

Жувала, оглядала свої володіння і думала: чим потішити Мирослава? Може, якщо погодувати домашнім, він подобрішає?

Не вірячи в мою кулінарну обдарованість, співвласник замовив яєчню, але я все ж спробую проявити фантазію.

Кисляк, плюс яйця, плюс борошно, сіль, цукор — дорівнює чому? Звісно, оладкам! Солоні чи солоденькі? Нехай, солоні, з помідорами і ковбаскою. От тільки де ж узяти розпушувач? Біленьких порошків тут навіть забагато, але як відрізнити соду, не куштуючи? Нехай, бачила я на полиці пакетик, схожий на сухі дріжджі. А що як це сушена жаб'яча ікра, чиїсь очі чи ще гірше?

Я прискіпливо зважувала на долоні дрібку бежевих кульок. Запитати у Мирослава? Знову бачити цей зневажливий погляд? Моя вища освіта йому не аргумент, все одно вважає мене сільською дикункою! А якщо визнає, що я приготувати прості страви не можу... Тільки мені і бачити якусь права у керуванні спільним шинком! Це вже занадто! Сама розберуся!

Як тим, хто заблукав в дикому лісі радять гратися у «їстівне-їстівне»? Візьміть невідомий продукт, ягідку чи грибочок до рук, відчуйте його енергію. Пішло по руці тепло чи холод? Заплющте очі, понюхайте, викликає це у вас відразу чи апетит? Якщо, здається їстівним, обережно спробуйте маленький шматочок і чекайте півгодини-годину. Хто вижив — вітаю, ви вгадали! Зараз проекспериментуємо…

Ну за всіма ознаками звичайні швидкорозчинні дріжджі!

Я збила вилкою в глибокій мисці все, що потрібно для оладок. На жаль, додати в них сиру, шинки чи ковбаски, як я люблю, не ризикнула. Наріжу збоку, щоб не зіпсувати страву. Головне, сметанка! Сметанка тут справжня, теж, не магазинна!

Сковорідка вже шкварчить на плиті. Я відібрала столову ложку тіста на одну оладку і обережно просипала коричневим порошком. Приблизно, як посолила. Експеримент!

Пшшшшшш! Ого! Потужні у них дріжджі! Оладок рознесло розміром з тарілку і піднявся він на три сантиметри. Пишний! Рум'яниться добре! Пахне смачно, скуштуємо! Мммм!! Трохи солі додати і ніби з пармезаном! Шедевр! Оце, Оксамитка постаралася! Швиденько напечу, таких багато не треба. Хоча, зайвиз сантиметрів на талію не додасть, у ньому ж суцільне повітря, як у бісквіті! Лишилося вирішити, взяти мені ложку поменше чи більше сковорідку? Якось незвично наливати оладки чайною ложкою, але… Новому світу, новий рецепт! Фірмовий!

Поки пеклася гора млинців, я ще нарізала «тазик» салату з помідорами і чорним обсмаженим хлібом і визирнула озброєна тацею із сніданком у зал шинку. Мирослав понуро сидів за столиком у куточку і щось читав. Голодний? Ну, танцюй, я прийшла тебе рятувати!

— Що читаєш? І нас великі борги? Це рахунок за світло?

— Це дядьків заповіт. Вовк з подорожнім кур’єром передав. А що там так смачно пахне на кухні?

— Це я оладки напекла! Пригощайся!

— Я трохи зголоднів, і вже замовив смажене м’ясо у Підгірцях. Але, щоб було справедливо, поділимося. Теж пригощайся.

У гарячому неполив’яному горщику під кришкою плавали в густому соусі шматочки невідомого м'яса. Типу, гуляш. Я на смак вирішила, що це кролик. Якщо помилилася, поки краще не уточнювати. Головне, смачно. А Мирослав з апатитом навертав мій салатик під це м’ясце, а потім і оладки.