Кандидат у шинкарі

.

На порозі переді мною стояв товстомордий незнайомець, із ще більш багатозубою сяючою посмішкою.

— Доброго ранку, панночко! І вам, молодий пане! Якщо ви і є ті спадкоємці, на яких всі чекають, то пропоную вам свої послуги шинкаря! Моє прізвище Коморчин, і ніхто не знає цей шинок краще за мене! Я працював тут останні десять років із вашим дорогим дядечком, паном Осичко… Така втрата для всіх подорожніх! Вам слід відкритися якомога швидше, постійні клієнти вже ладні гризти один одного, так сумують за кухнею «У-Пирятина»!

— Що ви кажете? Дуже приємно. Ми саме думали…

— Оксамито! Даруйте, пане Коморчин, нам треба порадитись! — коли Мирослав намагався зобразити люб'язну посмішку, це було справді смішно. Але я не сміялася, бо цей мерзенний тип так стис мою руку і потяг до зали, гримнувши дверима просто перед носом майбутнього (чи колишнього?) шинкаря.

Мирослав, немов кліщ, вчепився в мене і тяг все далі, у підсобку позаду бару на нараду.

— Ти з глузду з'їхав? Відпусти!

— Сама дурепа, — досить невимушено відбив магічний аристократ. — забула, що казав пан Вовк? Жодних кадрових рішень до оголошення заповіту!

— Ой… Пробач, братику. Я гадала, тільки мені тут все, пов'язане зі смертю дядечка, здається підозрілим, а тобі байдуже. Пан Вовк сам привезе нас заповіт?

— Чи привезе, чи передасть, але це буде пообіді.

— То почекаємо! Але ж не можна проганяти чоловіка, який бажає у нас працювати! Самі не впораємося, це точно! — Я ввімкнула випромінювач всесвітнього позитиву і повернулася по шукача роботи.

— Вибачте, пане Коморчин, у нас багато охочих на посаду шинкаря. Якщо ви вже тут працювали і все знаєте, то й вас всі знають. Ми уточнимо вашу репутацію і повідомимо своє рішення. Розумієте, ми ж новачки у цій справі, нам потрібна порада.

— І вам не обійтися без досвідченого порадника!

— Так-так, якщо не важко, зайдіть увечері. А краще завтра, — Мирослав без церемоній долучився до співбесіди і виставив Коморчина за поріг. — Не подобається мені цей тип! — бурчав співвласник, проходячи через залу. — Слизький, наче жирний вугор!

А я дивилася у спину Коморчину і підсвідомо хвилювалася. Ця постать здавалася мені дивно знайомою. І така сама лисина… От тільки звичайний одяг, без плаща збив мене з пантелику.

— Це він! — зойкнула я.

— Хто — він?

— Коморчин! Той, хто мені сьогодні наснився! Він точно раніше працював у шинку, наш дядько, мабуть, звільнив його зі скандалом!

— Дивний смак у тебе, сестричко Оксамитко, — скривився Мирослав. — Бачити уві сні такого кавалера? Ну-ну… то що у нас із сніданком?

— Я миттю приготую, якщо покажеш, де тут кухня і плитка чи пічка… що у нас є?

— У нас все є, Оксамито. Кухня там, і чорний вихід до смітника теж там, — показав мені Мирослав. — У коморі дуже багато різного, але бери тільки ту їжу, яку точно знаєш.

— Ти маєш мене зовсім за малу? Чи за дурну?

— Я просто попередив.