Родичі — не родичі?

.

— Агов, Мирославе! То я не зрозуміла, ми родичі чи ні? — Я бігла за співвласником крізь великий зал шинка. Мирослав гайнув у якісь внутрішні двері, котрі вели до будинку. Мого нового будинку! Нашого спільного будиночку! Навколо було темно, сходи круті, наче у старому замку. Тільки рипіли під ногами, отже, не кам’яні. Тьмяно світили настінні лампи.

— Технічно, ми кузени, якщо ми племінники одного й того ж дядька, — Навіть зі спини я помітила, як мій співвласник невдоволено скривився. — Кровної спорідненості в нас, на щастя, немає.

— Чого це «на щастя», братику Мирославе? Я так тобі сподобалася? — Ігноруючи недружнє гарчання, я продовжила: — Ти міг би пояснити, що мав на увазі?

— Тільки якщо ти припиниш називати «братиком»? Це якось… вульгарно!

— А як мені називати вашу магічність?

— Просто на ім'я.

— Добре. Клич мене Оксамитою. Вочевидь, тобі нелегко зближуватись з людьми не твого кола, проте, хоч би постарайся. Я тут надовго! То все ж таки, як племінники одного дядька можуть не бути родичами?

— Елементарно, Оксамито. Якщо один з них усиновлений. Ти рідна дочка його молодшого покійного брата, а я народився вже з прізвищем Осичко, та ні для кого не секрет, що у моєї матері це був другий шлюб. Вона залишилася вагітною молодою вдовою і вийшла за іншого брата нашого дядечка.

— Зараз також покійного? — не втрималася я. — У нас так багато спільного, братику! Вибач, більше не буду… А твоя матуся жива? Чому не вона, законна братова вдова, стала спадкоємицею?

— За іронією долі, спадкоємцем Осичка став саме я, бо матінка вже знову змінила прізвище у третьому шлюбі.

— Гай-гай… тільки мені здається, що молоді маги мруть, наче мухи? Чи це стосується тільки чоловіків з роду Осичко? Чи не забагато ранніх смертей?

— Наче у вашому світі не так! — образився Мирослав.

— Нумо, порівняємо, — я намагалась бути милою із цим психічно вразливим дикобразом. ти. — Середня смертність для ваших чоловіків, який вік?

— Якщо дуже середня, десь за п'ятдесят.

— У нас так само. А нормальна тривалість життя мага?

— Все залежить від внутрішніх ресурсів. Від рівня стресу та нервових витрат. Теоретично маги безсмертні. Принаймні, ми не обмежені старістю.

— Дуже-дуже теоретично! — не втрималася і пирхнула я. — Мого татка зжерло невідоме чудовисько. А що сталося з твоїми двома татусями, біологічним і Осичком? Якщо це не секрет?

Мирослав насупився, наче насилу пригадав:

— Про рідного батька, я знаю лише те, що він служив у магічному загоні нашої армії. Здається, загинув у битві. А пан Осичко вивчав виверження вулканів по всьому світу, писав наукові праці. А оскільки виверження часто пов'язані із вогнезміями… Це дуже небезпечна професія, недивно, що він не дожив до пенсії.

— Але у дядечка начебто була спокійнісінька торгівля у шинку! Що тут небезпечного?

— У нашому шинку? Ти ще не знаєш! Порівняно із придорожнім закладом для магічних створінь, всі вулкани, то просто дитячі пурхалки!

— Гаразд, налякав. Його що, з’їв незадоволений клієнт? Чи вбили пляшкою у п’яній бійці? Яка офіційна причина смерті?

— Упав зі сходів. Саме з цих, де ми зараз ідемо.

Я мимоволі спіткнулася і схопилася за бильця. Мирослав, здається, трішки всміхнувся, якщо мені це не ввижалося у на півсмерку.

— Ти в це віриш?!

— А чому ні? У тебе інша версія? Можливо, дядько гнався за щуром, або наступив на щура… цілком правдоподібно.

— Тут водяться щури? — мене пересмикнуло. Уявила, як вони шморгають у темряві по кутках.

— Невже сестричка Оксамита боїться щурів? — Мирослав знову гордовито примружив око і високо підняв брову.

— У мене з ними по гороскопу несумісність! Не хочу, щоб вони грабували комори мого шиноку!

— Тут повно запасів, гадаєш, у такому шинокі зовсім немає шкідників?

— Якось я більше думала про зловмисників та конкурентів. Але щурів теж не потерплю! — відрубала я. — Показуй, ​​де я житиму?

Ми саме вийшли на поверх над сходами. Праворуч і ліворуч темніли і блищали мідними ручками дві масивні старі двері. Мирослав показав праворуч:

— Це моя половина будинку, а це — твоя. У готелі кімнати для гостей. Багато подорожніх зупиняється у нас на ніч, або гуляють цілий вікенд.

— А що за цими дверима?

— Занедбані стародавні кімнати, без ремонту, з купою павутиння, горами пилу та… так, там повно щурів! — зловтішно відповів «братик». — Колись тут жила дядькова дружина, а після неї ніхто не жив.

— Начхати! Це мій новий будинок і наведу тут лад! Відкривай мою половину!

Мирослав зловтішно вклонився і відчинив різьблені двері. Жахливе рипіння, наче крики душі, яку смажили у пеклі, прокотилося коридором.

— Ласкаво прошу, господине!

— Хвилиночку! Начаклуй мені швиденько новий матрац! Негайно! Або віддавай свій! — поставила умову я. — Завтра замовиш собі новий.