Магічна нерухомість

.

Я зателефонувала мамі, попередила про свій раптовий від’їзд на невідомий термін. І що ви думаєте? Виявилося, моя матуся чудово про це знала! Що тато мій, шляхетний пан Осичко, молодший син, котрий не успадкував сімейний бізнес і був мандрівним магом, загинув десь у дорозі на завданні. Родичі думали, він кинув молоду жінку вагітною і просто зник без вісті. Але мамі відомо, звідки він родом і чим займався! Лише мені ніколи не казала, навіть натяку не було!

Зараз матуся навіть зраділа, що я отримаю спадщину від таткового старшого брата, бо відчувала, що моя доля «з того боку», у магічному світі. Правда ж, крута у мене матуся?

Небезпечний у них, однак, світ! Тато задовго до пенсії загинув від якогось чудовиська, брат його, теж маг, власник шинка, до глибокої старості не дожив... За загадкових обставин! А ще від іншого брата чи сестри залишився спадкоємцем ще один племінник. Отже, і цього старшого родича теж немає в живих. Чудовенько!

Овва, та що мені втрачати! Не лякайте, панове, хай ці наймагічніші чудовиська мане самі бояться! Бабуся завжди казала, «хто Оксамитку образить, сто разів пошкодує, кривавими сльозами вмиється!» Я зараз якось по-новому пригадую її слова.

Зібралася я швидко. Речей ніяких, крім астральних довідників, зубної щітки, косметички з корисними дрібницями, смартфона, ноутбука мені не потрібно. Одна сумка на плече та один мішечок сушених трав, ото й усе.

Пан Вовк нічого не сказав, тільки нахвалював мої пиріжки, але те, що я швидко зібралася і сумка з травами дуже легка, йому сподобалося. Ми бадьоро крокували вздовж старих парканів, поки не вийшли на наш головний «бродвей» перед «Сільпо». І там побачили сріблясто-сіре «Вольво», все таке гладеньке, наче срібна куля для полювання на перевертнів!

Щоправда, пан Вовк запевнив, що це авто цілком звичайне, швидко довезе нас до «У-Пирятина». Там на мене вже чекає співвласник.

Ми довго їхали звичайнісінькім шосе, я навіть задрімала, а коли відкрила очі, вже сутеніло.

— Мені здається, чи вже темніє? — я трохи занепокоїлася.

— Так, справді. Вечір — найкращий час для перевірки вашого магічного зору, — відповів пан Вовк. — Ще кілька кілометрів і ми на місці! Скажіть мені, якщо побачите дивний шинок праворуч.

Мій провідник впевнено вів машину, а я дивилася у вікно. І справді дуже скоро побачила над кам’яним парканом яскраво-жовту назву, що світилася, наче лісові болотяні вогні: «У-Пирятин». Шинок. Готель. Замовлення банкетів та корпоративів.

— Бачу! — захвилювалась я.

— Це добре. Ми на місці, — спокійно оголосив пан Вовк. — Ласкаво просимо до вашого нового світу, Оксамито!

Ми проминули паркан і «Вольво» шаснуло у невеличку арку — всередині двору була велика паркова з написом: майданчик для паркування драконів, відьомських мітел, килимів-літаків, ступ тощо.

Шинок мав дуже старовинний вигляд, з обох боків до нього буди прибудовані дві споруди: великий старий будинок і схожий на військову казарму довгий триповерховий корпус готелю.

Просто перед нами відкрився парадний вхід з масивними дубовими дверима.

— Вітаю знову вдома, пане Вовк! Бачу, ваша місія більш ніж вдалася? — пролунав з прочинених дверей іронічний молодий голос. Я рвучко озирнулася. До нас вийшов високий чорнявий молодик у вишиванці і чорних шовкових шароварах.

— Вітаю, Мирославе. Люб’язно приймай гостю. Це твоя майже сестра Оксамита. Знайомтеся, це Мирослав — талановитий маг, гурман і рідкісний зануда. Вам буде що обговорити, а мені час поспішати додому, бо жінка мене з’їсть на вечерю.

— Стривай-но, ви ж нам обіцяли читати заповіт дядечка!

— Завтра, все завтра! Я теж голодний і нервово виснажений, як мій тезка, відома хижа тварина! Добраніч, діточки! Ще зустрінемося!

— Дякую за допомогу! — попрощався Мирослав.

— До побачень… — тільки-но встигла вимовити я.

«Вольво» зблиснуло срібним боком і пан Вовк уже зник. Мій новий родич не виглядав надто люб'язним, але ж не мовчати!

— Давно ти знаєш пана Вовка?

— Він давній друг моїх батьків, точніше — мами. Консультант з різних делікатних юридичних питань. Таких, як відшукати та привезти не магічну родичку, яка сама навряд знайшла б до нас дорогу. Не розумію, чим думав дядько, лишаючи тобі половину шинка? — вчений маг дивився на мене, як на сушену жабу в кабінеті біології. О, мені добре знайомий цей погляд переваги! Нічого, скоро ти відучишся з погордою піднімати брову!

— Ти, мабуть, і не знала, пан Вовк працює у найкращій детективній та юридичній фірмі зі старими традиціями та повною конфіденційністю. Туди приймають лише тих, у кого є вовче чуття, і кого можуть прогодувати ноги… Якщо ти розумієш…

— Почекай… то він що… пан Вовк перевертень?! Справжній вовкулака?

— Чому одразу вовкулака? Чарівний помічник із вовчим чуттям. Можливо, хтось із його пращурів… Про таких далеких нащадків у нас кажуть «сірий слід». Та ти даремно не напружуйся, у вашому світі не надто розрізняють навіть основні роди та клани. Проте власникам такого закладу як наш, необхідно знати всіх можливих клієнтів, щоб задовольнити їхні смаки.

— Гаразд! Навчуся, — впевнено пообіцяла я. — А поки, братику, нам слід найняти досвідченого помічника. У тебе, якщо не помиляюся, також немає багаторічного досвіду володіння подорожнім шинком для магічних клієнтів? Адже нема?