15. За крок до...

Ми стояли на залізному майданчику між другим і третім поверхами, вслухаючись у далеке лунання урочистостей. З актової зали, розташованої на першому поверсі, доносилися глухі звуки оркестру, дзвін бокалів та уривки святкових промов. День заснування факультету був у самому розпалі, і саме цей шум слугував для нас найкращим прикриттям.

Я перевірила час на екрані телефона. Стрілка вказувала на вісімнадцяту годину сорок п'ять хвилин. Усе йшло чітко за нашим графіком. Через п'ять хвилин декан Коваленко мав вийти на сцену для виголошення головного привітання, а це означало, що протягом наступних двадцяти хвилин він точно не з'явиться у своєму кабінеті.

Ілля стояв поруч із мною, дістаючи з кишені компактний інфрачервоний ліхтар та невеликий пристрій для зчитування електронних перепусток. 

— Готова, Міє? — тихо запитав Ілля, злегка нахилившись до мене.

— Готова, — відповіла я, відчуваючи, як серце калатає в грудях від напруги. — Головне — дістатися до столу і переписати символи.

— Пам'ятай про час, — він торкнувся мого плеча, передаючи частину своєї впевненості. — Секретарський блок зачинений, але камера над сходами може стати нашою єдиною перешкодою, якщо ми забаримося.

Ми безшумно піднялися на останній проліт і зупинилися перед важкими металевими дверима, що вели до адміністративного коридору третього поверху. Ілля обережно привідкрив їх на кілька міліметрів, видивляючись простір попереду. Коридор був порожнім. Довга килимова доріжка глушила будь-які звуки, а вздовж стін висіли портрети колишніх керівників факультету, які суворо споглядали на нас зі своїх золочених рам.

На стіні біля центральних сходів височіла чорна півсфера відеокамери. Вона повільно оберталася, контролюючи весь прохід.

Ілля підняв інфрачервоний ліхтар, спрямувавши його точковий промінь прямо в об'єктив пристрою. Для людського ока нічого не змінилося, але матриця камери в той самий момент виявилася повністю засліпленою яскравою білою плямою.

— Швидше, — прошепотів він.

Ми вислизнули з пожежних сходів і притислися до стіни. Ілля в один крок подолав відстань до приймальні декана і приклав клоновану картку до електронного зчитувача. Металевий корпус відповів тихим, майже непомітним клацанням, і зелений індикатор коротко блимнув у темряві. Двері приймальні піддалися, відкриваючи шлях усередину.

Ми ковзнули крізь отвір і миттєво зачинили двері за собою.

У приймальні панувала тиша, просякнута ароматом свіжої кави, квіткового дифузора та дорогого дерев'яного лаку. Промені вуличних ліхтарів пробивалися крізь високі вікна, кидаючи довгі тіні на робочий стіл секретаря, шафи з архівами та масивні подвійні двері, що вели безпосередньо до кабінету професора Коваленка.

— Перший етап є, — сказав Ілля, підходячи до панелі сигналізації, що висіла ліворуч від дверного прорізу.

Він дістав із кишені тонку викрутку і кількома вправними рухами зняти захисну пластикову кришку. Усередині показалося сплетіння кольорових дротів та мікросхем. Завдяки своєму досвіду роботи в сервісній службі, Ілля орієнтувався в цій системі із заплющеними очима. Він витягнув із кишені два невеличкі затискачі з гнучким шунтом.

— Тепер найважче, — прошепотів він, уважно видивляючись потрібні контакти під світлом мого кишенькового ліхтарика. — Я замкну контур датчика руху. Сигнал на головний пульт не піде, але мені доведеться тримати ці дроти вручну. Якщо я розтисну пальці хоч на секунду, ввімкнеться ревун.

— Я зроблю все максимально швидко, — запевнила я, готуючи свій блокнот і ручку.

— Заходь. І пам'ятай: не торкайся нічого зайвого на столі.

Його пальці обережно з'єднали два мідні контакти на платі. Маленький червоний світлодіод на панелі кілька разів блимнув і згас, підтверджуючи, що захисний контур тимчасово заблоковано. Ілля завмер біля стіни, зафіксувавши руку в одному положенні.

Я глибоко вдихнула, натиснула на латунну ручку внутрішніх дверей і зробила крок у кабінет декана.

Приміщення вражало своїми розмірами та величчю. Високі стелі з ліпниною, важкі оксамитові портьєри, книжкові шафи з рідкісними виданнями та великий дубовий стіл у центрі кімнати. Саме за цим столом вирішувалися долі студентів та ухвалювалися найважливіші рішення факультету.

Але зараз мене цікавила лише одна деталь.

Я обережно перетнула кімнату, намагаючись ставити ноги на м'який килим, щоб не видати жодного звуку. Серце стугоніло у скронях, а кожен шурхіт власного одягу здавався гучним вибухом.

Ось і він, масивний дубовий стіл професора Коваленка. Поруч із монітором комп'ютера та шкіряним органайзером стояла старовинна бронзова чорнильниця у вигляді крилатої химери. Вона виглядала саме так, як на архівних фотографіях тридцятих років. Потьмянілий метал, витончене різьблення на крилах та роззявлена паща, яка колись слугувала резервуаром для чорнила.

Я підійшла впритул і поспіхом дістала ліхтарик із червоним фільтром, щоб його світло не було помітним у вікнах з вулиці.

Мої пальці торкнулися холодного металу статуетки. Чорнильниця виявилася напрочуд важкою. Я обережно підняла її над поверхнею столу, намагаючись не зсунути сусідні предмети. На полірованому дереві під її основою залишився лише легкий прямокутний слід від відсутнього пилу.

Я перевернула химеру основою догори і спрямувала туди вузький промінь світла.

Моє дихання перехопило. На латунній пластині, вмонтованій у дно бронзової фігури, були чітко викарбувані п'ять символів. Це були не просто знаки, а витончена комбінація алхімічних та астрономічних піктограм, якими користувався Богдан Тарнавський.

— Є... — тихий вигук радості вирвався з моїх грудей.

Я швидко поклала чорнильницю на бік і відкрила свій блокнот. Мої пальці трохи тремтіли, але я змусила себе сконцентруватися. Перший символ — знак Сатурна з додатковим гачком на верхньому хресті. Другий — астрономічний символ Меркурія. Третій — стилізований трикутник Вогню, повернутий вершиною вгору. Четвертий — знак Солі з горизонтальною рискою посередині. І останній, п'ятий — п'ятипроменева корона, що символізувала завершення процесу.