14. Небезпечний крок

Металевий холод дверцят відкритого сейфа ще довго відчувався на кінчиках моїх пальців. Завершення попереднього етапу подарувало нам коротку, але таку необхідну мить тріумфу. Богдан Тарнавський був генієм інженерної думки, і його оптична ілюзія зіграла свою роль бездоганно, проте, коли перша хвиля ейфорії відступила, реальність нагадала про себе чітким клацанням поворотного механізму.

На внутрішніх дверцятах сейфа красувався масивний латунний диск із вигравіюваними символами. Це були не звичайні цифри чи літери латинського алфавіту, які ми розшифровували раніше. Поверхня диска була вкрита складними алхімічними знаками та астрономічними піктограмами, а під диском виднілися п'ять порожніх слотів для введення пароля. П'ять символів із понад тридцяти можливих варіантів на кожному оберті. Математична вірогідність підібрати правильну комбінацію навмання дорівнювала нулю.

— Знову глухий кут, — тихо промовив Ілля, обережно торкаючись холодного металу. Його голос лунав приглушено в порожньому просторі великої зали. — Він не залишив тут жодних підказок. Диск обертається плавно, але без правильної послідовності ми просто заблокуємо механізм назавжди.

Я відійшла на крок назад, намагаючись вгамувати серцебиття, яке пульсувало у скронях. Я дістала з сумки свій планшет і відкрила наш зведений файл. Цей документ містив усі розшифровки, фрагменти креслень та перекладені цитати з його оригінального щоденника, які ми збирали по крихтах останні кілька тижнів.

Світло від екрана м'яко освітяло моє обличчя, поки я швидко прокручувала сторінки з текстом.

— Має бути зв'язок, — прошепотіла я, пробігаючи очима по рядках. — Богдан ніколи не створював загадок заради самих загадок. Кожен його крок спирався на архітектуру або предмети, які мали для нього особливе значення.

Я зупинилася на фрагменті запису, датованого кінцем жовтня 1934 року. Тоді інженер працював над системою безпеки для кабінету тогочасного ректора.

— Послухай ось це, — я підняла погляд на Іллю, який уважно спостерігав за мною. — «Справжня істина завжди лежить під вагою авторитету. Той, хто охороняє правила, сам того не відаючи, зберігає ключ до їхнього руйнування. Шукай химеру, що п'є чорнило часу. На її основі викарбуваний шлях до світла».

Ілля насупив брови, обмірковуючи почуте. Він підійшов ближче, заглядаючи в екран планшета.

— Химера, що п'є чорнило... — повільно повторив він. — Це звучить як опис чорнильниці. Старовинної бронзової чорнильниці.

— Саме так! — мене осяяв раптовий здогад, і я ледве стримала радісний вигук. — У тридцятих роках на столі ректора стояла масивна чорнильниця у вигляді крилатої химери. Вона була подарунком від ради засновників. Я бачила її на архівних фотографіях. Богдан Тарнавський мав доступ до кабінету, коли проєктував там вентиляційну систему. Він міг вигравіювати алхімічні символи на дні цієї чорнильниці! Вона достатньо важка, щоб ніхто не перевертав її просто так.

— Це геніально, — очі Іллі спалахнули азартом. Але за мить його погляд знову став серйозним. — Є лише одна проблема, Міє. Де ця чорнильниця зараз? Ректорського кабінету в цьому крилі більше не існує. Під час реконструкції дев'яностих років усі меблі вивезли.

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Мої знання з історії університету зараз мали стати вирішальними. Я напружила пам'ять, згадуючи інвентарні списки, які перевіряла на початку семестру.

— Її не вивезли, — тихо сказала я, і мій голос здригнувся від усвідомлення того, що я збираюся вимовити. — Усі цінні артефакти з кабінету першого ректора були передані на баланс історичного факультету. Ця чорнильниця досі є частиною офіційного інтер'єру.

— І де вона стоїть?

— На столі в кабінеті декана. У професора Коваленка.

Кабінет декана. Це була територія, яка охоронялася краще за будь-який інший сектор кампусу. Це не забутий підвал і не закинута обсерваторія, куди ніхто не заходив роками. Це діючий адміністративний центр, оснащений сучасними системами безпеки.

Ілля мовчки зачинив зовнішні дерев'яні дверцята, ховаючи сейф від сторонніх очей, і акуратно повернув металеву пластину на місце.

— Нам потрібно йти звідси, — його тон став різким і діловим. — Охорона почне вечірній обхід за десять хвилин. Обговоримо це в безпечному місці.

Ми залишили будівлю університету і попрямували до невеликої цілодобової кав'ярні, розташованої за кілька кварталів від кампусу. Осінній вітер пронизував наскрізь, змушуючи мене щільніше кутатися у  пальто. Всю дорогу ми йшли мовчки — кожен із нас обмірковував масштаб проблеми, яка постала перед нами.

Коли ми зайняли найвіддаленіший столик у кутку кав'ярні, Ілля поклав перед собою блокнот і дістав олівець. 

— Давай дивитися правді в очі, — почав він, нахилившись над столом. — Ми говоримо не про невинне порушення комендантської години. Проникнення в кабінет декана — це повноцінна кримінальна стаття. Або, як мінімум, гарантоване відрахування з університету з вовчим квитком.

Я дивилася на темну поверхню своєї кави, відчуваючи, як страх холодною рукою стискає шлунок. Я завжди була зразковою студенткою. Моя репутація на історичному факультеті була бездоганною. Увесь мій світ тримався на правилах, академічній успішності та чіткому плануванні майбутнього. Заради чого я маю ризикувати всім цим? Заради таємниці студента, який зник майже століття тому?

— Ти хочеш зупинитися? — запитала я, підвівши на нього очі.

Ілля затримав свій погляд на моєму обличчі. У його очах не було ані скепсису, ані звичної іронії. Лише глибоке розуміння.

— Я піду до кінця, Міє. Я почав цю справу, і я хочу побачити, що ховається за тими латунними дверцятами. Але я не маю права тягнути туди тебе. Ризик занадто високий. Якщо щось піде не так, я візьму всю провину на себе. Ти можеш просто дочекатися мене в безпечному місці.

Його готовність пожертвувати собою заради моєї безпеки вдарила мене сильніше, ніж будь-які аргументи. Я згадала нашу сварку в архіві, його вибачення, ту мить у комірчині, коли ми ховалися від охорони. Ми пройшли цей шлях разом. Моя закритість давно розвіялася поруч із ним. Я більше не була просто спостерігачем чи теоретиком.