12. Фальшивий слід

Наш шлях від таємної бібліотечної кімнати пролягав крізь заплутану мережу службових коридорів, які пронизували старий корпус університету немов приховані артерії. Після нашої відвертої розмови серед пилу та фоліантів, темрява цих підземель більше не здавалася мені ворожою. Навпаки, вона слугувала надійним укриттям для двох студентів, які наважилися кинути виклик таємницям минулого століття.

Я міцно стискала в руці шкіряну папку з розшифровками. У моїй сумці лежав наш імпровізований щоденник розслідування, той самий блокнот із нотатками; кожен крок наближав нас до східної вежі — колишньої університетської обсерваторії. Ця частина кампусу була зачинена для студентів ще з кінця п'ятдесятих років через аварійний стан перекриттів, але на карті Богдана Тарнавського саме вона позначалася як кінцева точка маршруту.

Повітря ставало дедалі холоднішим, просякнутим запахом вогкості та металу. Ми підійшли до підніжжя вузьких гвинтових сходів, що вели на самісінький верх. Кам'яні сходинки були стерті посередині, свідчачи про покоління науковців, які колись щоночі підіймалися сюди спостерігати за зорями. Ілля йшов попереду, освітлюючи шлях вузьким променем ліхтарика. Його кроки були обережними, але впевненими. Я рухалася слідом, відчуваючи, як серце прискорено б'ється в грудях від передчуття розв'язки.

Ми піднялися на останній майданчик. Перед нами постали важкі двері, оббиті потьмянілими латунними листами. 

— Тут знадобиться час, — прошепотів Ілля, знімаючи рюкзак і дістаючи свій набір інструментів. Він схилився над замковою щілиною, мружичись у світлі ліхтарика, який я тримала над його плечем. — Механізм дуже старий, пружини могли заіржавіти.

Хвилин за десять пролунало довгоочікуване клацання. Ілля натиснув на ручку, і двері з протяжним, болісним скрипом відчинилися.

Ми зробили крок усередину, і в мене перехопило подих.

Простір колишньої обсерваторії мав форму велетенської півсфери. Купол над нашими головами був частково розсунутий, відкриваючи вузьку смугу нічного неба, всіяного яскравими зорями. Місячне світло лилося крізь цю щілину, падаючи на гігантський кістяк старовинного телескопа, що височів у центрі зали. Мідні та латунні деталі апарата холодно поблискували в напівтемряві. Навколо панувала тиша, яка здавалася майже відчутною на дотик.

— Це неймовірно, — видихнув Ілля, обводячи приміщення променем світла. — Вони залишили тут усе обладнання.

— Богдан обрав ідеальне місце, — озвалася я, розгортаючи карту на вцілілому дерев'яному столі біля стіни. Мої руки трохи тремтіли від хвилювання. — Ніхто з перевіряльників не став би шукати документи серед складних астрономічних приладів. Давай подивимося на його останню підказку.

Я розгорнула аркуш із шифром. Рядки, написані вицвілим чорнилом, складалися в латинську анаграму. Моя підготовка на історичному факультеті зараз була безцінною.

— «Що ховається в тіні, відкриється лише тоді, коли мідь зустрінеться з Полярною зорею», — переклала я вголос, вдивляючись у слова. — Це означає, що механізм не в стінах і не в підлозі. Він пов'язаний із самим телескопом.

Ми підійшли до масивного п'єдесталу астрономічного приладу. Його основа була прикрашена рельєфними зображеннями сузір'їв та шкалами з градусами. Ілля опустився навколішки, уважно вивчаючи конструкцію.

— Тут є рухомі кільця, — він вказав на три металеві обручі, вмонтовані в основу п'єдесталу. На кожному з них були викарбувані букви латинського алфавіту. — Це кодовий замок. Сейф інтегрований прямо в основу телескопа.

— Нам потрібно виставити правильне слово, — мій розум гарячково запрацював. Я повернулася до нотаток. — Полярна зоря... Латиною це «Stella Polaris». Але тут лише три кільця для введення. Три літери або три склади.

Ми провели наступну годину в напружених пошуках правильної комбінації. Я вираховувала числові значення з його креслень, зіставляла їх із градусами нахилу телескопа, шукала логіку в його попередніх посланнях. Ілля обережно обертав мідні кільця. Кожен поворот супроводжувався глухим тертям металу, яке відлунювало під склепінням купола.

— Спробуй слово «LUX», — запропонувала я, відчуваючи, як крапля поту стікає по скроні попри прохолоду в приміщенні. — Світло. Він часто використовував цю метафору у своїх щоденниках.

Ілля повернув перше кільце до букви «L». Потім друге — до «U». Коли третє кільце стало на літеру «X», усередині п'єдесталу почувся чіткий металевий стукіт. Щось важке стало на своє місце. Звук був настільки гучним, що ми обидва здригнулися.

Частина мідної обшивки повільно від'їхала вбік, відкриваючи глибоку нішу.

— Ми змогли, — прошепотіла я, відчуваючи хвилю ейфорії. Усі наші безсонні ночі, переховування від охорони, сварки та примирення — усе це вело до цієї миті.

Ілля простягнув руку в нішу і дістав звідти пласку залізну коробку. Вона була напрочуд легкою, що одразу здалося мені дивним. Він поклав її на стіл, поруч із нашими нотатками. Кришка не мала замка, лише просту металеву засувку.

— Відкривай, — сказав він, кивнувши мені. — Ти пройшла цей шлях від самого початку. Ти маєш це зробити.

Я затамувала подих. Мої пальці торкнулися холодного металу, відкинули засувку, і кришка з тихим скрипом піднялася.

Усередині не було ніяких томів креслень. Не було доказів, не було революційних інженерних розробок, здатних переписати історію університету. На дні коробки лежав лише один-єдиний аркуш паперу, складений навпіл.

Моє серце провалилося кудись у порожнечу. Я обережно взяла аркуш і розгорнула його. Текст був написаний тим самим впевненим почерком Богдана Тарнавського:

«Шановні слідчі та шукачі легких здобутків. Якщо ви читаєте це, значить, ви витратили тижні на розгадування моїх шифрів і злом моїх замків. Використовуючи ваш час на пошуки цієї скриньки, ви дали мені можливість надійно сховати справжній архів там, де ваша система ніколи його не знайде. Ви шукаєте світло, але блукаєте серед порожнього пилу».