10. Механізм у бібліотеці

Годинник на головній вежі університету пробив десяту.

Кожен удар металевим дзвоном розкочувався порожнім кампусом, відбиваючись від кам’яних фасадів. Я стояла біля бокового входу до північного крила, щільніше кутаючись у тепле вовняне пальто. Звична університетська метушня давно вщухла, залишивши по собі лише густу тишу та прохолоду осінньої ночі. 

Ілля з'явився безшумно, немов виринув із самих тіней. Сьогодні на ньому була темна куртка, а на плечі звисав знайомий рюкзак з інструментами. Після нашого вчорашнього примирення над кресленнями між нами зникла та гостра напруга, яка постійно іскрила раніше. Її місце зайняло спокійне, зосереджене розуміння. Ми стали єдиним механізмом, де кожна деталь нарешті знайшла своє правильне місце.

— Охорона щойно завершила обхід периметра, — тихо промовив він замість привітання, зупиняючись поруч. Його погляд був уважним і серйозним. — У нас є приблизно сорок хвилин до того, як вони повернуться до цього сектору. Ти готова?

— Так, — я впевнено кивнула. Моя рука рефлекторно лягла на сумку, де лежав щоденник Богдана Тарнавського.

Завдяки знайденим учора кресленням ми знали точний маршрут. Наш початковий план полягав у тому, щоб пройти через підвали старої котельні та піднятися технічною шахтою прямо до прихованої ніші. Проте реальність внесла свої суворі корективи: коли ми спустилися на цокольний поверх і дісталися потрібного відсіку, світло ліхтарика вихопило з темряви суцільну цегляну кладку. Вентиляційний канал був наглухо замурований.

— Схоже, під час реконструкції в дев'яностих цей прохід повністю закрили, — Ілля розчаровано провів рукою по шорсткій поверхні цегли. Його голос лунав приглушено в тісному підвальному приміщенні. — Ми не зможемо пробити цю стіну без важкого інструменту. А шум підніме на ноги всю охорону.

Моє серце на мить завмерло від розчарування. Невже ми знову опинилися в глухому куті? Я дістала власний ліхтарик і розгорнула копію креслення прямо на запиленому капоті старого списаного генератора. Мій розум гарячково аналізував лінії комунікацій, намагаючись знайти інший вихід.

— Подивися сюди, — я вказала олівцем на вертикальний розріз будівлі. — Ця шахта йде вгору, минаючи заблокований нами вчора замок на першому поверсі. Але вона тягнеться ще вище. Вона закінчується на другому рівні, якраз за стіною великої читальної зали номер два.

Ілля схилився над планом. Його плече злегка торкнулося мого, і я відчула тепло, яке передалося навіть крізь цупку тканину курток.

— Ти маєш рацію, — підтвердив він, уважно вивчаючи позначки. — Якщо шахта веде туди, то Богдан повинен був залишити ще один спосіб доступу зсередини зали. Він не став би розраховувати лише на підвал. Нам потрібно піднятися до бібліотеки.

Ми швидко покинули цокольний поверх, рухаючись чорними сходами для персоналу. Кожен крок вимагав максимальної обережності. Старі дерев'яні сходинки зрадливо скрипіли під ногами, змушуючи нас раз у раз завмирати та прислухатися до тиші сплячого корпусу.

Коли ми дісталися другого поверху, перед нами постали масивні подвійні двері читальної зали, замкнені на важкий латунний замок. Ілля дістав свої відмички. Він більше не поспішав, як минулого разу. За хвилину пролунало тихе клацання, і двері м'яко відчинилися, пропускаючи нас усередину.

Читальна зала завжди викликала в мене особливий трепет. Це було величезне приміщення з високими склепіннями, химерною ліпниною на стелі та рядами довгих дубових столів. Світло повного місяця пробивалося крізь високі арочні вікна, розрізаючи темряву чіткими смугами, що створювало справжній кінематографічний контраст: глибокі тіні ховали в собі сотні таємниць, а дрібні пилинки повільно кружляли у сріблястих променях, нагадуючи кадри з вінтажних фільмів сорокових років. Пахло старою палітуркою, пересохлим чорнилом і лакованим деревом — аромат часу, який зупинився.

Згідно з планом, потрібна нам шахта проходила за північною стіною. Ми рушили туди, намагаючись ступати безшумно. Вздовж усієї стіни височіла гігантська книжкова шафа. Це був справжній витвір меблевого мистецтва кінця дев'ятнадцятого століття — різьблені карнизи, декоративні колони та полиці, заставлені тисячами томів архівної літератури.

— Вона виглядає монолітною, — прошепотів Ілля, освітлюючи конструкцію ліхтариком. Промінь ковзав по корінцях старих енциклопедій та монографій. — Якщо механізм захований тут, це не просто засувка.

— В анотації Богдана було вказано, що система вимагає фізичного втручання поза зоною очевидного, — я відкрила щоденник, підсвічуючи потрібну сторінку маленьким лінійним світильником. — Він писав: «Шукай там, де дерево відступає перед каменем, у тіні знань».

Завдяки своєму зросту в метр сімдесят три, я легко змогла дотягнутися до середніх полиць, перевіряючи, чи немає за книгами порожнин. Проте все виглядало глухим і надійним.

— Де дерево відступає перед каменем... — задумливо повторив Ілля. Він підійшов впритул до бічної панелі шафи. — Подивися. Вона не прилягає до стіни.

Я підійшла ближче. Справді, між масивною боковиною шафи та кам'яною кладкою стіни залишався вузький зазор, шириною трохи більше ніж пів метра. У темряві цей простір здавався чорною дірою, яка вела в нікуди.

— Важіль повинен бути за шафою, — зробила я висновок. — На задній стінці або на самій кам'яній кладці. Нам доведеться протиснутися туди.

Ілля подивився на щілину, потім на мене.

— Там дуже тісно і повно пилу. Я піду першим, перевірю стабільність конструкції. Тримайся за мною.

Він зняв рюкзак, поклав його на підлогу і боком протиснувся у вузький прохід. Я рушила слідом. Моя струнка статура дозволила увійти в цей коридорчик відносно легко, але простір миттєво здушив мене з обох боків. Спиною я відчувала холод старого каменю, а грудьми торкалася шорстких дерев'яних дощок задньої стінки шафи. Повітря тут було спертим, наповненим запахом багаторічного пилу та павутиння.

Ми просувалися вглиб дуже повільно. Промінь ліхтарика в руці Іллі вихоплював із темряви металеві кріплення та старі іржаві цвяхи.