8. Сторінка, якої бракує

Ейфорія після нашої нічної вилазки зникла так само швидко, як вранішній туман над університетським парком. Тепло тісної комірчини, яке ще вчора здавалося початком чогось нового та щирого, розчинилося в суворій реальності наступного дня.

Я сиділа за своїм звичним столом в архіві, обкладена звітними відомостями за 1938 рік. Настільна лампа відкидала тепле жовте коло світла на розгорнутий щоденник Богдана Тарнавського. Я звикла перевіряти кожну деталь, кожну латинську анаграму та кожне посилання, бо не вміла і не любила рухатися навпомацки. Мій розум вимагав чіткого алгоритму дій, особливо коли йшлося про збереження старовинних механізмів.

Саме під час чергового зіставлення нумерації аркушів я помітила нестиковку, яка змусила моє серце стиснутися від передчуття біди.

Палітурка щоденника в одному місці мала ледь помітні пошкодження. Нитки, що скріплювали паперовий блок, були ослаблені. Перераховуючи сторінки, я виявила, що між двадцять четвертим та двадцять сьомим аркушами бракувало шматка паперу. Хтось акуратно, але поспіхом вирвав дві сторінки. Саме ті сторінки, де Богдан мав детально описувати схему запобіжних механізмів для схованки у західному крилі.

Це була сторінка, якої бракує. Без неї наша підказка «У тіні знань, де світло ламається крізь скло» ставала не просто загадковою, а небезпечною, бо минулого вечора ми так нічого і не знайшли.

Важкі двері архіву тихо рипнули, і до приміщення зайшов Ілля. Він виглядав бадьорим та зібраним. На його плечі висів той самий рюкзак, у якому при кожному кроці тихо дзвеніли металеві інструменти. Його впевненість, яка ще вчора заспокоювала мене під час обходу охорони, сьогодні чомусь викликала всередині хвилю тривоги.

— Я вивчив розташування вітражів у тій закинутій аудиторії, — сказав він без вступу, опускаючись на стілець навпроти мене. — Сонце сідає о п'ятій. О цій годині світло падає під кутом сорок п'ять градусів якраз на дубову панель за ректорською кафедрою. Нам не треба чекати пізньої ночі. Ми можемо зайти туди прямо зараз.

Він простягнув руку до мого блокнота, але я інстинктивно накрила папери долонями, закриваючи доступ до записів.

— Зачекай, Ілле. У нас виникла серйозна проблема, — я вказала олівцем на пошкоджений корінець щоденника. — Тут бракує важливих сторінок. Богдан вирізав їх перед тим, як його відрахували. Або це зробив той, хто шукав схованку після нього.

Ілля знизав плечима. Його погляд залишався спокійним, навіть трохи байдужим до моєї занепокоєності. Він належав до тих людей, які воліють вирішувати проблеми на місці, а не зважувати їх годинами, у той час як я хотіла підготуватися як слід.

— І що з того? Ми знаємо локацію. Ми знаємо, що шукаємо вітраж і прихований замок. Мені не потрібен повна текстова інструкція, щоб розібратися з механічною засувкою.

— Ти не розумієш! — мій голос пролунав голосніше, ніж я планувала, і відбився від високих стель архіву. — Богдан був видатним інженером. Він розробив систему із захисним балансиром. Якщо ми натиснемо не на той елемент або спробуємо зламати замок силою, механізм заблокується. Нам потрібно спочатку знайти його чернетки в архівних каталогах бібліотеки...

— Знайти чернетки? — Ілля тихо розсміявся, і в цьому сміху я почула знайомі нотки іронії, які так дратували мене на перших лекціях. — Міє, ти пропонуєш витратити тиждень на перегортання тисяч карткових каталогів? Охорона посилила обходи після вчорашнього збою датчиків. У нас немає цього тижня.

Його підхід до пошуку здавався мені надто поверхневим. Він сприймав усе це як захопливу пригоду, як чергову можливість довести свою перевагу над університетськими правилами. Для мене ж це було науковим дослідженням, відновленням історичної пам'яті про людину, яку несправедливо викреслили з життя.

— Ти знову дієш наосліп! — вигукнула я, підвівшись зі стільця. — Твоя самовпевненість нас занапастить. Ти вважаєш, що твої відмички та технічні плани будівлі замінять глибокий аналіз? Це не просто замок у гуртожитку, Ілле. Це складна система!

— А твоя нескінченна обережність нас просто паралізує! — його очі спалахнули темним вогнем. Він теж встав, спираючись пальцями про дерев'яну поверхню столу. — Ти ховаєшся за своїми книжками від реального світу. Ти боїшся зробити крок без друкованої інструкції. Ми вчора заховалися в тій комірчині не завдяки твоєму аналізу, а тому що я діяв швидко!

Ці слова вдарили мене болючіше, ніж я очікувала. Згадка про комірчину, яка ще кілька годин тому була для мене чимось чистим і щирим, зараз звучала як черговий козир у суперечці. Мій захисний бар'єр, моя закритість, яка на мить зникла вчора ввечері, знову звелася між нами високою кам'яною стіною.

— Я не ховаюся, — тихіше, але з глибокою гіркотою відповіла я. — Я просто поважаю історію та працю Богдана. А ти бачиш лише чергову головоломку для розваги.

— Знаєш що? — він схопив свій рюкзак і закинув його на плече. — Якщо ти хочеш сидіти тут і чекати, поки пил засипле ці папери остаточно — сиди. А я піду і перевірю замок. Я знаю, що правий.

Він розвернувся і стрімко покинув архів. Важкі дубові двері зачинилися з лунким звуком, який залишив мене в повній тиші.

Я залишилася одна. Моє серце калатало від гніву та образи. Щось підказувало, що залишити його одного зараз — це катастрофа. Він зробить необачний крок. Він зіпсує механізм, над яким Богдан працював місяцями.

Схопивши сумку зі щоденником, я вибігла з архіву і кинулася навздогін порожніми коридорами.

Західне крило о п'ятій годині вечора було заповнене м'яким сонячним світлом. Промені пробивалися крізь старовинний вітраж великої читальної зали, розсипаючись на паркеті рубіновими та бурштиновими плямами. Світло справді ламалося крізь скло, вказуючи на масивний резний барельєф під віконною рамою.

Ілля вже був там. Він стояв навколішках біля стіни, тримаючи в руках тонкі металеві інструменти. Його рухи були нервовими та поспішними. Він намагався довести свою правоту будь-якою ціною.