7. Вимушена близкість

Західне крило старого корпусу завжди здавалося мені найбільш відчуженою частиною нашого університету: високі склепіння, вузькі коридори та масивні двері, за якими колись розташовувалися читальні зали зараз перетворилися на склади для списаних меблів та непотрібного інвентарю.

Зазвичай я намагалася триматись подалі від неприємностей та зайвої уваги, але наші пригоди тепер перетворилися на пошуки, пил архівів, розшифровку кодів та ризик бути спійманими. Заради розгадки таємниці щоденника студента 1930-х років я була готова на все це.

Так як нам потрібно було повзати по вентиляційним шахтам, одяг мав бути відповідним: я одягла найтемніші речі, які знайшла у своїй шафі, залишивши елегантні кардигани для денних лекцій.

Ілля йшов попереду. Його ліхтарик вихоплював з темряви контури старих труб та обсипаної цегляної кладки. Сьогодні це хлопець був напрочуд мовчазним, і хоча я хотіла дізнатись, що трапилось, та вирішила поки тримати язика за зубами.

Ми рухалися вузьким технічним проходом над колишньою котельнею, намагаючись не створювати зайвого шуму. Кожен наш крок відлунював у порожнечі металевого короба.

Саме Ілля, як і завжди, звернув увагу на те, що датчики руху біля центрального входу до західного крила мають «сліпу зону». Проте ми вирішили не ризикувати й обрали складніший, але безпечніший шлях через технічний поверх.

— Залишилося кілька метрів, — прошепотів Ілля, зупиняючись біля металевої решітки. — Це вихід до колишньої читальної зали номер три. За планом, саме там проходять ті комунікації, які намалював Богдан.

Він дістав з рюкзака інструменти й обережно відкрутив кріплення. Решітка піддалася без зайвого скрипу. Ілля спритно спустився вниз, опинившись на паркетній підлозі, а потім простягнув мені руку. Його пальці міцно перехопили моє зап'ястя, допомагаючи м'яко приземлитися поруч. Я відчула тепло його шкіри, і це на мить збило мене з пантелику, що було зовсім не раціонально, але останнім часом поруч із Іллею моя логіка часто давала збої.

Ми опинилися у величезному приміщенні. Місячне світло пробивалося крізь високі, запилені вікна, створюючи на підлозі химерні візерунки. Навколо нас височіли гори старих стільців, перевернутих столів та ящиків. Це місце нагадувало кладовище забутих речей.

— Нам потрібно знайти стіну, де світло ламається крізь скло, — нагадала я рядок із підказки, намагаючись говорити дуже тихо.

— Скло... — задумливо простягнув Ілля, обводячи кімнату вузьким променем ліхтарика. — Тут усі вікна звичайні. Хіба що він мав на увазі щось інше.

Ми почали обережно просуватися між барикадами з меблів. Тиша здавалася густою, немов сироп, але це був той тип тиші, який змушує прислухатися до власного серцебиття. Я вдивлялася в тіні, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку. Загадка вимагала просторового мислення, і ми обидва були максимально зосереджені.

Раптом з боку коридору почувся звук, який змусив нас одночасно завмерти. Це був чіткий скрегіт ключа в замку центральних дверей. Потім пролунав голос — гучний і незадоволений.

— Кажу ж вам, датчик на сьомому секторі блимав. Хтось міг пробратися всередину, — пролунав голос старшого охоронця Петровича. Знову він.

— Та кому потрібен цей склад? — відповів йому інший, більш молодий голос. — Може, просто проводка коротить. Але давайте перевіримо, раз вже прийшли.

Двері з гуркотом відчинилися. Яскраве світло потужних ліхтарів ударило в коридор, пробиваючись крізь щілини в дверному отворі нашої зали.

Паніка накрила мене миттєво. Раптова перевірка аудиторій — це найгірше, що могло статися. Якщо нас тут знайдуть, ніякі виправдання не допоможуть.

Ілля відреагував швидше за мене. Він схопив мене за рукав і потягнув убік, подалі від смуги світла, яка вже почала сканувати приміщення.

Ми метнулися за високу шафу, але місця там було недостатньо для двох.

— Сюди, — прошипів Ілля, смикаючи за ручку невеликих вузьких дверцят у стіні поруч із шафою. Це була крихітна комірчина для інвентарю прибиральниць, яка дивом залишилася незамкненою.

Він буквально заштовхнув мене всередину і зайшов слідом, безшумно прикривши за собою двері. Простір виявився настільки малим, що ми були змушені притиснутися одне до одного. Герої змушені ховатися в тісній комірчині — це звучало б як кліше з дешевого роману, якби зараз мені не було так страшно. Серце калатало десь у п'ятах.

У комірчині панувала повна темрява. Я стояла, втиснувшись спиною у стіну. Ілля стояв навпроти, я відчувала ритм його дихання — воно було таким самим частим, як і моє. Його руки спиралися на стіну по обидва боки від моєї голови, створюючи своєрідний бар'єр. Знову ми залишилися наодинці у тісному просторі, і знову це була провина Петровича.

Кроки охоронців наближалися. Вони зайшли до зали.

— Світи туди, за столи, — скомандував Петрович. Промінь світла ковзнув по щілині під нашими дверима. Я затамувала подих, боячись навіть кліпнути; здавалося, що стукіт мого серця лунає на всю кімнату.

Ілля ледь помітно нахилився ближче, і його обличчя опинилося в кількох сантиметрах від мого. Я відчувала тепло, яке йшло від нього. У цій вимушеній близькості було щось, що вимикало мою раціональність. Мій звичний захисний бар'єр розсипався на дрібні уламки. Я, людина, яка любила тримати дистанцію, зараз була затиснута в кут разом із тим, кого ще недавно вважала найнестерпнішим хлопцем на курсі.

Охоронці ходили кімнатою, пересували якісь коробки. Кожна секунда розтягувалася у вічність.

— Та немає тут нікого. Кажу ж, датчик барахлить, — пролунав молодий голос зовсім поруч із нашою схованкою.

— Добре. Пішли перевіримо ще другий поверх для певності, — буркнув Петрович.

Кроки почали віддалятися, двері зали знову рипнули, а потім клацнув замок. Вони пішли. Але ми не поспішали залишати укриття — потрібно було переконатися, що вони точно покинули крило.

Ми продовжували стояти в темряві. Напруга, яка тримала мої м'язи немов сталеві троси, почала повільно відпускати, але фізична близькість між нами нікуди не зникла. У замкненому просторі я почала помічати речі, на які раніше намагалася не звертати уваги: те, як Ілля трохи схиляє голову, щоб не зачепити низьку стелю, або те, як напружені його плечі...