5. Кам'яна підказка

Наступний день злився для мене в один безперервний потік думок, які не мали нічого спільного з навчальним процесом. Лекції з історії стародавнього світу лунали фоновим шумом, а конспекти залишалися порожніми. Уся моя увага фокусувалася на події минулої ночі. Мій вдумливий характер вимагав структурувати отриману інформацію, розкласти її по поличках, але загадка щоденника опиралася логіці сучасного світу.

Я сиділа на широкому підвіконні в кінці коридору, сховавшись від гаміру перерви. Як зазвичай, я була одягнена у свій улюблений вінтажний одяг. Речі з минулих епох завжди давали мені відчуття захищеності, вони мали власну історію, власний характер, який не потребував якихось зайвих пояснень. 

Я наполегливо працювала над розшифровкою символу, який ми виявили на металевій основі в північній вежі. Я перегорнула копії сторінок щоденника, зіставляючи знак із подальшими малюнками. Зрештою, пазл почав складатися. Ескіз на наступній сторінці зображував не внутрішні коридори чи підвали, зовсім ні — це був фрагмент зовнішньої стіни. Тієї самої, де розташовувалися масивні барельєфи, що прикрашали східний фасад старого корпусу.

Автор щоденника вказував на архітектурний елемент, доступ до якого вимагав серйозного ризику.

Зустріч із моїм напарником відбулася, щойно сонце сховалося за дахами сусідніх будівель. Ми домовилися перетнутися біля чорного входу до західного крила. Ілля з'явився без запізнень. У темній куртці він майже зливався з тінями вечірнього кампусу. І я подумала, як же дивно: його вміння ставити незручні запитання викладачам часто дратувало мене на семінарах, проте зараз його впевненість працювала на нашу спільну користь. 

Сьогодні ми повинні були порушити найсуворіше правило нашого університету: залізти на дах.

— Готова до підкорення вершин, напарнице? — тихо запитав він, порівнявшись зі мною.

— Якщо твій план дійсно такий надійний, як ти казав, — я намагалася приховати хвилювання. — Ми не можемо дозволити собі потрапити на очі охороні.

— Про це не турбуйся. Я маю доступ до технічних планів будівлі, — він поправив лямку свого рюкзака. — Я вивчив креслення вентиляційних шахт та службових проходів. Ми піднімемося через старе горище, там є слухове вікно, розташоване якраз на рівні карниза. Від нього до барельєфа — метрів шість. Всього-навсього, еге ж?

Ми рушили всередину. Підйом виявився виснажливим; сходинки службового блоку були вузькими, а металеві поручні вкрилися іржею; лампочки тут перегоріли багато років тому. Я йшла слід у слід за Іллею, орієнтуючись на ледь помітне світло його кишенькового ліхтарика.

Він був чудовим провідником: вчасно попереджав мене про зламану дошку, обходив хиткі конструкції, знаходив неочевидні опори для ніг. Його рухи були виваженими та діяв він спокійно, без поспіху.

Коли ми дісталися масивних металевих дверей горища, він без зайвих зусиль розібрався із заржавілим засувом. Здавалося, це було так легко.

Простір під дахом зустрів нас протягами. Крізь щілини в покрівлі пробивалося сріблясте місячне світло, дерев'яні крокви нагадували ребра велетенської істоти. Ми обережно просувалися вперед, поки не дісталися невеликого слухового вікна, рама якого давно згнила.

Ілля визирнув назовні, оцінюючи ситуацію. Вітер одразу скуйовдив його темне волосся.

— Карниз досить надійний, але вузький, — сказав він, повертаючись до мене. — Я вийду першим і закріплюся біля металевої скоби. Ти підеш за мною. Не дивись униз, просто тримайся ближче до стіни.

Я кивнула, хоча серце вже відбивало шалений ритм. Все це більше не було лише теоретичними загадками, над якими цікаво гарненько подумати — тепер цереальна небезпека, яка могла б вартувати комусь із нас життя.

Ілля перекинув ноги через підвіконня і спритно опинився на карнизі. Його силует на мить перекрив вогні міста. Зробивши кілька обережних кроків, він зупинився і простягнув мені руку.

— Давай. Я тримаю.

Я глибоко вдихнула, збираючи волю в кулак. Переступивши через перешкоду, я відчула під підошвами холодний камінь. Висота вдарила по нервах. Унизу, далеко під нами, світилися вікна гуртожитків. Студенти займалися своїми повсякденними справами, не підозрюючи про нашу ризиковану вилазку.

Я притулилася спиною до стіни, намагаючись вгамувати легке тремтіння. Ілля миттєво зреагував й опинився поруч. Його міцні пальці обхопили моє передпліччя, міцно мене утримуючи.

— Спокійно, Міє. Я страхую і не авдпущу тебе, — його голос пролунав над самим вухом, перекриваючи шум вітру. Іншою рукою він міцно тримався за кований елемент фасаду.

Його присутність подіяла краще за будь-які слова. Відчуття надійної підтримки дозволило мені зосередитися на головному. Ми стояли якраз навпроти масивного барельєфа — складної архітектурної композиції.

— Підсвіти центр, — попросила я, дістаючи з кишені копію ескізу.

Ілля скерував вузький промінь ліхтарика на кам'яне полотно. Барельєф зображував алегорію науки та пізнання; центральна фігура тримала в руках складну небесну сферу, оздоблену орнаментом із зірок. Час залишив на камені глибокі сліди, але майстерність скульптора вражала.

Я обережно провела вільними пальцями по холодному рельєфу. Згідно з моїм аналізом, підказка мала ховатися саме в цій сфері.

— Це не просто прикраса фасаду, — прошепотіла я, вивчаючи розташування сузір'їв на камені. — Подивись на цю групу зірок. Вони не відповідають реальній астрономічній карті. Це сузір'я штучне.

Я нахилилася ближче, ризикуючи втратити рівновагу, але Ілля миттєво посилив хватку, притискаючи мене ближче до себе та до стіни.

— Обережніше. Камінь може кришитися, — попередив він.

— Бачиш ці три точки? — я вказала на виступаючі елементи сфери. — Вони вирізьблені інакше. Тіні від них лягають глибше, вони не є монолітною частиною барельєфа.

Я спробувала натиснути на одну з кам'яних зірок. Вона ледь помітно подалася всередину, видавши тихий скрегіт. Це справді був прихований механізм. Архітектурна головоломка, розрахована на тих, хто знає куди дивитися.