4. Тіні старого корпусу

Осінній кампус потопав у густих сутінках; холодний вітер підганяв сухе листя по асфальту, створюючи тихий, шурхотливий акомпанемент моїм крокам. Я стояла біля бічного входу до будівлі історичного факультету, намагаючись злитися з темрявою. Мій одяг був підібраний із розрахунком на зручність, хоча я й не змогла відмовитися від улюбленого вінтажного пальта, яке чудово захищало від вітру. Мій стиль, трохи застарілий для сучасної молоді, завжди був частиною моєї броні. Але сьогодні ця броня здавалася надто тонкою.

Нічна вилазка до північної вежі була божевіллям, все моє нутро буквально кричало про різноманітні ризики. Ризик бути спійманими черговим означав не просто догану, а реальну загрозу відрахування. Проте загадка щоденника тримала мене міцніше за будь-які раціональні аргументи.

Тінь біля старої липи ворухнулася. Ілля вийшов із-за дерева так само безшумно, як і рухався коридорами. Він був одягнений у темну куртку, а на його плечі висів невеликий рюкзак, де, ймовірно, ховалися його інструменти. Зазвичай цей хлопець поводився як скептик із гострим язиком, але зараз його обличчя залишалося зосередженим. Жодних жартів. Жодної звичної іронії.

— Готова? — тихо запитав він, порівнявшись зі мною.

— Ні, — чесно відповіла я. Моя закритість часто заважала мені визнавати власні слабкості, але приховувати хвилювання не було сенсу. — Але я не збираюся відступати.

— Це правильний настрій, — він ледь помітно кивнув. — У нас є вікно в сорок хвилин. Охоронець робить обхід головного холу, потім спускається в цоколь. Ми пройдемо через службові сходи. Я маю доступ до технічних планів будівлі, тому знаю маршрут, який не проглядається з камер.

Ми рушили до малопомітних металевих дверей, які раніше використовували працівники котельні. Ілля дістав із кишені магнітний ключ, який явно не видавали звичайним студентам, і приклав його до зчитувача. Клацнув замок. Ми ковзнули всередину, і важке полотно зачинилося за нашими спинами, відрізаючи нас від вуличного шуму.

Темрява всередині здавалася щільною, лише тьмяне світло від вуличних ліхтарів пробивалося крізь брудні вікна під стелею. Я ввімкнула ліхтарик на телефоні, прикривши його долонею, щоб промінь був мінімальним. Ілля пішов уперед, впевнено орієнтуючись у переплетенні труб та бетонних опор. Він справді помічав деталі, які інші ігнорували. Там, де я бачила лише стіну, він знаходив приховані дверцята. Там, де шлях здавався заблокованим старими меблями, він бачив вузький прохід.

Так, будівлі були моєю пристрастю, але зараз мій улюблений старий корпус лякав мене. Тіні на стінах вигиналися під химерними кутами, кожен звук багаторазово відбивався від кам'яного склепіння. Ми піднімалися вузькими гвинтовими сходами, які не бачили ремонту кілька десятиліть. Метал тихо стогнав під нашою вагою.

— Обережно, тут бракує однієї сходинки, — прошепотів Ілля, обернувшись. Він простягнув мені руку, допомагаючи переступити через провалля. Його пальці міцно стиснули мій лікоть, забезпечуючи рівновагу. У цьому жесті не було нічого зайвого, лише практична допомога, але мій пульс прискорився ще більше.

Ми опинилися на другому поверсі, у галереї, що вела до закритого сектора. Це була територія, куди студентам вхід був суворо заборонений. Паркет тут давно зняли, залишивши лише бетонну основу. Простір здавався порожнім. Лише луна наших кроків порушувала нічну тишу.

Раптом з боку центральних сходів почувся металевий брязкіт — звук ключів на кільці.

Охоронець.

Моє серце зупинилося на секунду, а потім забилося з шаленою швидкістю. Адреналін вдарив у кров. Ілля миттєво зреагував: він схопив мене за рукав пальта і потягнув у бічний альков, де раніше, ймовірно, стояла якась статуя. Місця там було критично мало. Ми втиснулися в нішу, притулившись спинами до холодної цегли.

Промінь потужного ліхтаря ковзнув по протилежній стіні. Кроки наближалися. Вони були розміреними, неквапливими — черговий явно не очікував нікого тут зустріти. Я затамувала подих, боячись, що навіть звук мого дихання видасть нас. Ілля стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла крізь тканину одягу. Він дивився прямо перед собою, спостерігаючи за відблисками світла. Його профіль у напівтемряві здавався різким. Він любив порушувати правила, але зараз я бачила, що він теж напружений.

Світло ліхтаря зупинилося за метр від нашого укриття. Охоронець завмер. Здавалося, час розтягнувся у нескінченність. Я заплющила очі, подумки прощаючись зі своїм студентським квитком, але потім пролунав статичний тріск рації.

— Петрович, ти де? У нас на першому поверсі двері в аудиторію не замкнені.

— Іду, — прогримів голос охоронця зовсім поруч.

Промінь світла хитнувся, і кроки почали віддалятися. Ми стояли нерухомо ще кілька хвилин, поки звук остаточно не розтанув у глибині будівлі. Я повільно видихнула. Ноги злегка тремтіли.

— Це було близько, — прошепотіла я.

— Занадто близько, — погодився Ілля. Він відсторонився, даючи мені простір. — Але ми пройшли найнебезпечнішу ділянку. Далі камер немає, а охорона туди не заходить.

Ми відновили рух, намагаючись ступати максимально м'яко та тихо. Коридор ставав вужчим, стеля опускалася нижче. Архітектура тут разюче відрізнялася від парадної частини університету: вона була суворою, позбавленою будь-яких прикрас.

Нарешті ми опинилися перед масивними дубовими дверима — входу до самої північної вежі. Метал петель вкрився іржею, а посередині висів складний механічний замок. Це не була сучасна електроніка. Це був виріб минулого століття.

— Ось ми і на місці, — Ілля зняв рюкзак і дістав невеликий згорток з інструментами.

— Ти впевнений, що зможеш його відкрити? — я підсвітила замок ліхтариком. — Він виглядає так, ніби його не торкалися п'ятдесят років.

— Чим старіший механізм, тим логічніше він побудований, — відповів він цілком спокійно, вибираючи дві тонкі відмички. — Посвіти трохи лівіше.

Я спостерігала за його роботою, за точними рухами. Він не поспішав, уважно прислухаючись до клацання всередині механізму. У цій зосередженості було щось заворожливе. Ілля справді розбирався в тому, що робив.