Тиша старого корпусу завжди здавалася мені живою. Вона не була порожньою чи глухою; швидше, нагадувала затамований подих велетня, який терпляче чекає, поки останні студенти покинуть його кам'яні нутрощі.
Але сьогодні ця тиша змушувала моє серце битися частіше.
У кишені мого кардигана лежав щоденник студента 1930-х років. Його палітурка здавалася важкою, хоча це була лише невелика книжка, списана дрібним, нервовим почерком. На форзаці ховалася зашифрована криптограма. Я провела над нею кілька годин у бібліотеці, намагаючись знайти хоч якусь логіку в хаотичному наборі символів. Частина підказок вела до північного крила будівлі — туди, де знаходився закритий сектор. Вхід туди був суворо заборонений, а масивні двері давно замкнули на важкий замок.
Мої кроки лунали занадто голосно, хоча я намагалася ступати м'яко. Тіні від старих канделябрів, які давно переобладнали під електрику, падали на стіни химерними плямами. Я пройшла повз галерею портретів колишніх ректорів з суворими поглядами — вони ніби попереджали мене зупинитися, повернутися до гуртожитку і забути про чужі секрети. Але я не могла. Цей щоденник став моїм особистим викликом.
Північне крило зустріло мене прохолодою; тут не було вікон, лише тьмяні лампи, розташовані надто далеко одна від одної. Я підійшла до двостулкових дверей, які відділяли мене від закритої частини архіву. Дерево було вкрите подряпинами, а на рівні моїх грудей висів масивний навісний замок — цілком надійний на вигляд. Я дістала з сумки шпильку для волосся, відчуваючи себе героїнею дешевого детективу, і нерішуче просунула її в щілину механізму.
— Сподіваюся, ти знаєш, що за злом університетського майна загрожує відрахування, — пролунав спокійний голос у мене за спиною.
Я здригнулася так сильно, що шпилька вислизнула з пальців і з дзенькотом впала на кам'яну підлогу. Різко обернувшись, я втиснулася спиною у двері. Серце калатало десь у горлі.
З темряви коридору виступила висока постать.
Ілля.
Він стояв, прихилившись плечем до стіни, і ховав руки в кишені темних джинсів. На його обличчі грала легка, майже непомітна усмішка, яка завжди дратувала мене під час семінарів. Він належав до тієї категорії людей, які помічають деталі, ігноровані іншими, та обожнюють порушувати правила.
— Що ти тут робиш? — мій голос зрадницьки тремтів, хоча я намагалася надати йому впевненого звучання.
— Гуляю, — він знизав плечима і зробив крок ближче. — А ось що робить зразкова студентка Мія біля закритого сектора після пар? Ще й зі шпилькою в руках. Вирішила перевірити якість радянських замків?
Я міцніше притиснула сумку до себе, інстинктивно ховаючи кишеню кардигана з щоденником, хоча ще недавно планувала просити його допомоги.
— Це не твоя справа, Ілле. Іди куди йшов.
— Проблема в тому, що я йшов саме сюди, — він підійшов впритул, змушуючи мене підняти голову, щоб дивитися йому в очі. — І знаєш, що найкумедніше? Твоя шпилька тут не допоможе. Цей замок має подвійний секрет. Його неможливо відкрити звичайним шматком дроту.
Він нахилився і підняв мою шпильку з підлоги, покрутив її в довгих пальцях, а потім простягнув мені. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинився на кишені, де лежав щоденник, і знову повернувся до моїх очей. Він був скептиком із гострим язиком, але зараз у його погляді читалася відверта цікавість.
— Ти щось знайшла, — ствердно сказав він. Це не було запитання.
— Нічого я не знайшла. Просто переплутала коридори.
— Міє, ми вчимося тут третій рік, ти знаєш кожен куток цієї будівлі краще за коменданта. Переплутати коридори? Серйозно? Придумай щось краще.
Я відвела погляд. Розуміла, що збрехати йому не вийде: він був надто кмітливим. Ілля завжди сидів на задній парті, малював якісь схеми в зошиті, але варто було викладачеві поставити складне питання, як він видавав правильну відповідь, навіть не піднімаючи очей.
— Добре, — я здалася, розуміючи, що він не піде. — Але якщо я тобі розповім, ти маєш піти геть і нікому не казати про те, що бачив.
— Залежить від того, наскільки цікавою буде твоя розповідь.
Я обережно дістала щоденник. Його обкладинка злегка скрипнула в моїх руках.
— Я знайшла це сьогодні ввечері у старій частині бібліотеки. Це щоденник, написаний у 1938 році. Там є шифр. Я змогла розібрати лише частину символів, і всі вони вказують на ці двері. Мені потрібно дізнатися, що за ними.
Ілля перевів погляд на книжку. Його усмішка зникла, поступившись місцем серйозній зосередженості. Він простягнув руку, і я, трохи повагавшись, дозволила йому торкнутися палітурки.
— Ти розумієш, що розгадати це самотужки майже неможливо? — тихо запитав він. — Тим паче, якщо частина підказок захована там, куди ти не маєш доступу.
— Тому я тут і намагаюсь відчинити замок.
— Шпилькою? — він тихо розсміявся. — Міє, у тебе аналітичний склад розуму. Ти маєш розуміти, що це провальний план.
Він відійшов від мене на крок і уважно оглянув масивні двері, проводячи рукою по старих петлях. Потім дістав зі своєї сумки невеликий металевий інструмент, який зовсім не нагадував канцелярське приладдя.
— Що це? — насторожено запитала я.
— Це, моя люба однокурснице, універсальний ключ до всіх таємниць цього університету. Я можу відкрити ці двері. Ба більше, я знаю, як обійти внутрішню сигналізацію, яку тут встановили кілька років тому.
— Ти вмієш зламувати замки? — я недовірливо примружилася.
— Я маю доступ до технічних планів будівлі. І трохи практичних навичок, — він підморгнув. — Але я не буду ризикувати відрахуванням заради того, щоб ти просто задовольнила свою цікавість.
— Чого ти хочеш?
— Угоду, — він знову став серйозним. — Ми шукаємо разом та ділимо всі знахідки. Ми працюємо як команда. Я відкриваю замки, ти розшифровуєш свої старі каракулі. Згода?
Головне не показувати, що я справді у цьому зацікавлена і сама хотіла запропонувати щось подібне.