Розділ 48.

 Три чорні «Альфа Ромео» з дипломатичними номерами їхали вулицями нічного Риму. Стас і Аміна на мить забули про втому: за одним з поворотів перед ними раптово спалахнув у темряві величний купол Собору святого Петра — він світився так, ніби левітував над Вічним містом. Майже одразу авто різко взяли курс до тунелю, що вів під землю, й наче пірнули під товщу каменю площ та вулиць. Пасажири навіть не встигли зрозуміти: вже у Ватикані? Чи все ще у італійській столиці?

 За кілька хвилин кортеж зупинився на підземній стоянці. Паркінг був величезний: бетонні стіни, немов у фортеці, запах озону, химерна тиша підземелля. Водії злагоджено відчинили дверцята, і вже за кілька секунд вони стояли під холодним штучним світлом, оточені людьми, якими мовчки керував Паоло. Але до Стаса та Аміни він звернувся зі словами:

 — Прошу. Далі — ліфтом.

 Паоло жестом запросив їх за собою. Ліфт рухався ще глибше під землю майже без жодного звуку, і навіть дихання здавалося недоречним.

 Після зупинки на потрібному поверсі — на них чекало проходження контроля, як перед посадкою в авіалайнер. Рамка сканера мигнула зеленим, і одразу за ними, з глухим звуком, зачинилися масивні металеві двері, які, здавалося, відрізали їх від усього світу.

 Їх розмістили в окремих підземних номерах — із усіма зручностями, але без телевізора, радіо, інтернету чи мобільного зв’язку. Лише тиха вентиляція нагадувала, що повітря тут теж під певним контролем. Здавалось, навіть час тут не тече…

 У коридорі тьмяне світло освітлювало розп’яття, барельєфи Богородиці та крилатих янголів. Охоронці в його кінці стояли нерухомо, мов статуї.

 — Виходити далі не можна, — коротко пояснив один із них.

 Ранок вони визначили тільки за годинником. Сон тут був схожий на провалля. Було важко збагнути, це новий день чи все ще глибока тінь підземелля.

 На сніданку у підземній їдальні вони нарешті побачили професора Джованні Конте. Він виглядав блідим, але щиро усміхнувся:

 — Я радий вас бачити. Нарешті… Нарешті ми можемо почати…

 Стас легенько стиснул його долоню. Професор посміхався, але посмішка виглядала вимушеною, наче він намагався приховати страх або втому. В його голосі відчувався ледве чутний тремт.

 Після сніданку їх повели до робочого кабінету — простору залу зі штучним освітленням, можливо, десь на рівні підземних фондів Апостольської бібліотеки. Крім «людей Паоло» їх супроводжували ще двоє священнослужителів у сутанах, яких назвали бібліотекарями-дослідниками. Їхні обличчя були суворими, очі — проникливими.

 Підземний кабінет вражав своїм технічним оснащенням: три потужні комп’ютери, вдвічі більше моніторів для порівняння текстів, спеціальна збільшувальна лінза-лампа для аналізу стародавніх документів. Хоч системні блоки й не були підключені до глобальної інтернет-мережі, бази внутрішніх даних містили колосальні масиви оцифрованих джерел всього періоду існування людства.

 Стас поклав флешку перед професором.

 — Тут уся інформація з того диску…

 Конте кивнув, але навіть не поцікавився місцем перебування оригінального носія інформації. Можливо, його вже попередили про його втрату.

 Розпочалася кропітка робота з перекладу стародавнього тексту. Тиждень у підземеллі минув у тумані з літер, символів, суперечливих слів… Етруські фрази, деякі слова латиною та старогрецькою, одне-єдине слово санскритом, що тільки збивало з пантелику…

 Для порівняння у дослідників було у розпорядженні майже дванадцять тисяч етруських написів, зокрема й текст «Етруської Книги Мертвих», виявленої на перев’язочних матеріалах мумії з німецької субмарини U-37A, яку свого часу перекладав сам Конте. Проте, попри такої кількості фраз, повні відповідники із них у сучасних мовах мали всього кількасот слів.

 За запитом професора, час від часу, до зали зі таємних сховищ приносили справжні рідкісні манускрипти, вкладені у скляні бокси.

 Коли текст був нарешті повністю перекладений на сучасну італійську, професор Конте з почуттям задоволення склав аркуші перед собою. Першим мав почути цей текст Паоло, який вже сидів навпроти, поклавши руки на стіл, одягнений в строгий костюм чорного кольору і чорну сорочку, мовчазний, зосереджений.

 — Ми готові, — нарешті сказав він, ніби заручившись підтримкою Стаса та Аміни.

 Професор, одягнувши окуляри, зустрівся з ним поглядом, й почав читати:

 «Там, де стоїть Голка Ра у Ватикумі,

 в Ісру Хаг, що слідує за потрійним Песах,

 помре той, кого називали Каменем.

 Про нього говоритимуть, що він — останній.

 Ховати його приїдуть багато Царів.

 Під Куполом, біля його труни, зустрінуться Старий і Молодий.

 Немов граючи в кості, вони сидітимуть один навпроти одного:

 Старий — маючи вищу кістку, названу TUBA,

 і Молодий — у військових обладунках, маючи нижчу.

 Перед тим Тін пошле Орла до Воїна скіфів,

 прикутого біля краю прірви.

 Орел матиме дві голови, він повільно клюватиме печінку воїна.

 Інші Царі спостерігатимуть за цим, засуджуючи хижого птаха,

 але жадаючи отримати шматочок від нутрощів Праманти.

 Після цього Діоскури рознесуть вогонь

 зі Східної рівнини, яку опікує Нефунс.

 Пожежа охопить велику територію на схід від Етрурії —

 Ларан буде задоволений.