Розділ 39.

 «Туз» на наповнених вітрилах входив у затоку, обмежену прямо по курсу скелястим мисом. На його вершині височів середньовічний замок із круглою вежею та високими фортечними стінами, що ніби виростали просто з урвищ. Захід сонця заливав давні мури й спокійні води затоки рожево-червоними відблисками.

 Стара частина Гаети при наближенні до її берегу була схожа на кам’яну скелю, немов всуціль обліплену пташиними гніздами. Невисокі будиночки під червоною черепицею створювали справжній середземноморський колорит уздовж розтягнутої набережної. Над ними височіли численні церкви, можна було розгледіти: круглий купол у візантійському стилі, стрункий шатровий дах у готиці, чотирикутну дзвіницю в нормандському стилі. У гавані, поруч із військовими кораблями суворого сірого кольору, розташувалася затишна яхтова марина, захищена від вітру й додатково відгороджена від хвиль широким пірсом з автомобільним шляхом.

 «Туз» пришвартувався біля митного причалу марини з написом: «BASE NAUTICA FLAVIO GIOIA». Формальності з документами та митним контролем забрали зовсім небагато часу.

  Коли Стас і Аміна ступили на берег вечірньої Гаети, місто вже занурювалося в сутінки. Вони повільно рушили уздовж набережної, що носила ім’я мореплавця Джованні Кабото.

 Увагу Стаса відразу привернув сяючий вивіс на фасаді двоповерхової будівлі ресторану — «Barca per due».

 — Дивись, Аміно, — усміхнувся він. — Назва ніби спеціально для нас: «Човен для двох». Зайдемо?

 — З великим задоволенням, — відповіла вона, — тим більше, що я вже добряче зголодніла.

 Інтер’єр першого поверху ресторану був оздоблений дерев’яними дошками у формі округлого корпусу човна з ілюмінаторами. Усередині все говорило саме за себе: кухня закладу — рибні страви й страви з інших дарів моря.

 Офіціант, прийнявши замовлення, попрямував на кухню, а Стас й Аміна мовчки сиділи за столиком, між ними тремтів вогник свічки. Вона відкидала на обличчя теплі відблиски, і в м’якому світлі їхні очі зливалися у погляді, ніби навколо не існувало нікого й нічого. Їхні руки торкалися одна одної на скатертині, пальці стискалися й відпускалися, ніби граючись у власну таємну гру.

 — Скажи, Стасе, — тихо мовила Аміна, нахиляючись ближче, — а як ти збираєшся знайти в Гаеті професора Конте? Напевно ж він має віллу десь тут, на узбережжі… Але це може бути і десь за містом?

 — Для початку я зроблю ось так, – усміхнувся Стас, покликав ще одного офіціанта і щось йому сказав італійською.

 Аміна здивовано підняла брови, але Стас лише злегка всміхнувся у відповідь. Уже за хвилину офіціант повернувся, поклавши на стіл товстий телефонний довідник Гаети та Формії.

 — Дякую, — Стас перегорнув сторінки й знизав плечима. — Уяви собі, абонентів на ім’я Джованні Конте в цьому регіоні аж сто дев’яносто шість…

 — Справді непросто знайти «нашого» серед них, — зітхнула Аміна. — Але професор серед них може бути тільки один?

 — Так, його науковий титул — підказка, але ж у довіднику цього не вказано. Завтра спробуємо дізнатися через музеї, наукові асоціації… — Стас сфотографував потрібні сторінки телефонного довідника цифровою фотокамерою.

 — А я пропоную інший шлях, — її очі спалахнули. — Зазирнути у Facebook!

 — У Facebook? — перепитав він.

 — Так, це соціальна мережа, яка з’явилася цього року й швидко набирає популярності. Люди створюють особисті сторінки, пишуть про себе, вказують освіту, професію, викладають фото… Думаю, ми швидко знайдемо його, якщо, звісно, він користується Фейсбуком…

 — Я вже переглядав про нього матеріали в інтернеті, але пошуковик не вів у Фейсбук, — відповів Стас. — В мережі є його наукові статті, книги, фотографії… навіть зазначено, що зараз він мешкає у Гаеті. Але контактів — жодних.

 — Нічого, — усміхнулася Аміна. — Я там вже зареєстрована. Повернемося на яхту — пошукаємо: «Джованні Конте, Італія, Гаета, професор…». Думаю, нам пощастить!

 Тим часом офіціант приніс замовлені страви: пахучі морепродукти, щедро приправлені спеціями. Вони з апетитом узялися до вечері, запиваючи страви сухим білим вином. Час від часу їхні келихи дзвеніли тихо і таємно, адже кожний тост був тільки для них двох.

 — Скажи, ти ж не збираєшся відразу розповідати професору всю правду про «золотий диск»? — запитала Аміна, коли вино розслабило її голос.

 — Ні, звісно. Спершу надам лише уривок початку тексту й ще кілька словосполучень. Скажу, що це клинопис, який ми начебто побачили на великій глибині…

 — А якщо він захоче дізнатися координати, щоб направити туди підводних археологів?

 — Є інша версія, що надписи були на великому глиняному сосуді, який розсипався, щойно ми спробували його підняти. Підводна течія рознесла всі уламки…

 Аміна задумливо ковзнула пальцем по обідку келиха, тоді поклала руку йому на зап’ястя.

 — Він усе одно захоче знати місце. І попросить фото, адже ти ж не міг запам'ятати такий текст...

 — Ти права, — кивнув Стас. — Відразу не скажемо всієї правди, але й нічого не вигадуватимемо. Думаю, науковий інтерес змусить його допомогти. А далі все вирішить наша перша зустріч і те, як піде переклад початку етруського тексту. Все залежить від того, про які таємниці ми можемо дізнатися із нього?