Розділ 34.

 «Туз», підганяємий попутним вітром, вийшов із бухти Мадзара-дель-Валло й узяв курс на район з координатами: 12°40' східної довготи та 37°11' північної широти.

 Стас стояв за штурвалом, вдивляючись у спокійне марево горизонту. Аміна перевіряла роботу відремонтованого ехолота, зіставляючи дані про глибину на мапі з тими, що з’являлися на екрані сонара в режимі реального часу.

 Коли яхта досягла заданого району, зображення на екрані підтвердило: морське дно являє собою гористий масив із різкими перепадами глибин. Сонар не фіксував жодних металевих об’єктів на дні — лише природні утворення. Довжини кабелю дрона не вистачало, щоб дістатися до найглибших місць, але у точці перетину координат, зашифрованих на картині, виявився підйом із 400 метрів на 157 — своєрідне підводне плато. Ще цікавіше: в межах цього плато — існували два різких підйоми до глибини усього лише 25 метрів.

 — Вершини двох підводних скель? Виходить, що ці скелі розташовані зовсім поруч, — промовив Стас, звівши брови. — Цікаво, який сюрприз тут на нас ще чекає?

 Вони відправили дрон з камерою до скель — на розвідку. Картинка, що з’явилася на моніторі, нагадувала кадри з фантастичного фільму. На екрані чітко проступали загострені шпилі й посічені часом стіни — неначе башти готичного собору, що його зліпила з піску та вапняку рука велетня. З-поміж розломів кам'яних поверхонь мерехтіли рибки, ворушили щупальцями морські істоти.

 У певному місці скелі, здавалося, сходилися в єдине тіло, а потім знову розходились. Стас направив дрон туди ще раз. Зупинив відео, вдивився — і вигукнув:

 — Це ж не природне злиття! Бачиш? Між ними щось застрягло, я впевнений — це точно «Тузик»! Його могло відкинути вибуховою хвилею, або він уже був пошкоджений, коли намагався пройти між шпилями — і, втративши хід, звалився вниз та застряг.

 Аміна схилилась до екрана, пильно вдивляючись у зображення. Поміж скель виднілася обросла водоростями та мушлями велика глиба, яка не мала явних ознак техногенного походження.

 Стас перевірив глибину на ехолоті — до «глиби» було тридцять п’ять метрів, цілком прийнятна позначка для занурення без загрози для здоров’я.

 — Що ж, Аміно, спускаємося удвох? Може знадобитися твоя допомога.

 Вона усміхнулася й, не вагаючись, відповіла:

 — З превеликим задоволенням.

 За деякий час двоє аквалангістів вже наближалися до місця, де під товщою води ховалися зрослі підводні скелі. У місці їхнього стикання «глиба» зблизька нагадувала велетенське скам’яніле яйце динозавра, приросле до кам'яних поверхонь.

 Стас обережно розчищав центральну ділянку «глиби» спеціальним інструментом. Його серце прискорено калатало — під шаром водоростей і мушель простукувався металевий корпус. Сплав, з якого він був зроблений, не піддавався корозії, не тьмянів, не притягував магніт — після очищення мав дзеркальний блиск, попри десятиліття знаходження у солоній морській воді.

 Аміна зависла над Стасом, тримаючись за страхувальний канат, опущений із яхти. Течія коливала її тіло, мов медузу, а погляд, прихований за маскою, не відривався від дій свого партнера.

 Коли центральна частина «глиби» була очищена, перед ними відкрився рельєфний напис на корпусі: «♣ HERR ♣ ASS ♣ MANN ♣», всі три слова були розділені символами хрестової карткової масті. Під написом — чітке зображення орла із нацистською свастикою. Ще нижче — був знайдений круглий вхідний люк із поворотним колесом для його відкриття. Стас обережно взявся за нього й спробував обернути проти годинникової стрілки. Механізм піддався. Після кількох обертів люк відкрився. Виявилося, за ним ховався ще один — товстіший, із того ж нержавіючого сплаву, але з замком, що замикався тільки з внутрішньої сторони.

 Довелося скористатися підводною акумуляторною болгаркою. Із глухим скреготом, за допомогою лома, другий люк нарешті відчинився.

 У вузькому відсіку міні-субмарини перед очима дайверів постала моторошна картина: в кріслах перед приборною панеллю, вкритою мулом і водоростями, сиділи два скелети. Їхні щелепи були розтулені, а вигляд зубів був лякаючим. Один із скелетів мав наручник на лівій руці, друге кільце якого було продягнуте крізь ручку металевої валізки.

 Стас потягнув наручник. Браслет зіскочив із кісток. Валізка-сейф із кодовим замком опинилася в його руках.

 Огляд усієї міні-субмарини не додав більше знахідок, окрім іржавої особистої зброї екіпажу, яку Стас залишив недоторканою. Ні золотих злитків, ні діамантів, ні предметів мистецтва… Лише таємничий переносний сейф, що тримав свої секрети всередині.

 Аквалангісти повільно почали спливати. Коли Стас прив'язував валізку до мотузки, над ними неспішно пропливла велика синя акула.

 Аміна здригнулася й забила на сполох, судомно жестикулюючи руками, намагаючись привернути увагу Стаса. З її регулятора вихоплювалися часті бульбашки — вона дихала нерівно, з переляку. Та, здається, ця метушня лише зацікавила хижачку — акула почала описувати кола, кружляючи дедалі ближче.

 Стас жестом наказав Аміні терміново підніматися вгору, тримаючись за мотузку. Акула тим часом зникла в глибинах, але вже за кілька секунд з’явилася знову, цього разу — нижче дайверів. Можливо, вона сприймала людей як конкурентів у боротьбі за здобич, які вторглися до її мисливського ареалу.