Розділ 31.

 Сонце піднімалось над портом, і біле каміння набережної відблискувало його промені. Стас і Аміна йшли уздовж причалу, де серед рибальських човнів і туристичних катерів виділялося технічне судно — буксир з підйомним механізмом. За його кормою у сталевих стропах лебідок злегка погойдувався над водою жовтий батискаф.

 — Зе йеллоу сабмарін, зе йеллоу сабмарін... — тихо заспівав Стас пісню «Бітлз», угледівши підводний апарат, на якому їм належало здійснити глибоке занурення, і, підморгнув Аміні, ритмічно заплескав у долоні. — Ми жи-ве-мо в жовтому човні, у жовтому човні, у жовтому човні…

 Ілюмінатори батискафа блищали, мов очі дивної риби, а на полусферичному корпусі чорні рельєфні літери складали назву: «La Piovra».

 — Він називається «Спрут»? — озвалась Аміна, вказуючи пальцем на батискаф.

 — Аміно, не вірю своїм вухам — ти читаєш по-італійськи? — з подивом запитав Стас.

 — Та ні, я просто дивилася італійський серіал «Спрут» з Мікеле Плачідо. Кожна серія починалась саме з цієї назви.

— А-а, тепер усе зрозуміло…

 Вони підійшли ближче. По трапу з катера на бетон причалу зійшов молодий італієць — засмаглий, чорнявий, з невимушеною посмішкою і блиском азарту в очах.

 — Бон джорно! Радий вас вітати! Готові пірнути в синю безодню? — привітно мовив він.

 — Бон джорно, Лоренцо! — привітався Стас. — Познайомся, це – Аміна.

 — Дуже приємно! Я — Лоренцо, хоча в порту мене всі називають Везувієм, — представився він із незмінною усмішкою. — То що? Ви готові до підводної мандрівки?

 — Готові! — відповів Стас. — Ми з собою прихопили відеокамеру — хочемо зняти матеріал для майбутнього фільму про підводний світ. Учора нам надійшов дозвіл на зйомку в територіальних водах Італії.

 — Не маю нічого проти, якщо тільки не зніматимете сам підводний човен. Для об'єктиву камери у батискафі є спеціальна ніша — туди не потрапляють відблиски від внутрішнього освітлення. Але попереджаю: при собі ви не повинні мати жодних навігаційних приладів, GPS-трекерів чи іншої електроніки, здатної зафіксувати геолокацію. Місце, куди ми прямуємо, має залишитись таємницею.

 — Сподіваюсь, механічний годинник не доведеться знімати? — Стас показав на свій наручний годинник зі стрілками.

 — Механічний годинник можете не знімати. Але мобільні телефони попрошу вимкнути й передати мені. Вони зберігатимуться в сейфі до кінця нашої подорожі, — він кивнув у бік буксиру, на палубі якого стояли двоє чорношкірих матросів. — Не хвилюйтесь, усе буде в цілості й схоронності. Тож, панове, прошу на борт — наша пригода починається!

 Лоренцо провів Стаса й Аміну по трапу на пришвартований буксир із назвою «Vesuvio». Корпус судна здригнувся, коли дизельний двигун заревів, мов пробуджений вулкан. З димаря вирвалося кілька густих чорних клубів — і це чудово пасувало до його вогняного імені.

 Двоє темношкірих матросів швидко прибрали трап і зняли швартові канати з кнехтів. Буксир, легенько погойдуючи закріплений за кормою батискаф, повільно, але з відчутним ревом рушив від берега.

 Аміна зі Стасом стояли на палубі, змушені триматися за поручні — сидіти було ніде, а хвилювання й морська качка додавали напруги. Лоренцо, помітивши, як вони скуті й трохи ніякові на відкритому просторі, з усмішкою мовив:

 — Не хвилюйтеся, друзі. Дуже скоро ви продовжите цю подорож у значно комфортніших умовах. Як тільки ми вийдемо з гавані, опустимо батискаф, ви зійдете усередину. «Спрут» зануримо на невелику глибину — й можете знімати своїх рибок та корали. Буксир потягне батискаф під водою. А коли наблизимось до обраної точки, «Спрут» знову піднімемо, я пересяду в нього до вас, і тоді — зануримось разом до затонулої субмарини.

 Стас подивився на наручний годинник, імовірно, щоб зафіксувати час відплиття. Лоренцо, помітивши це, звернувся саме до нього:

 — Одразу скажу, у потрібній точці ми будемо приблизно опівдні. Це не секрет, інакше б я не дозволив вам із собою мати годинник. Оскільки човен лежить на великій глибині, максимум природного світла у товщах води ми отримаємо саме опівдні. Навіть якщо ви прорахуєте, на скільки миль ми відійшли за цей час від берега, точні координати визначити вам навряд чи вдасться, а про приблизні ви й самі здогадуєтесь, судячи з того, який район ви вивчали на картах глибин… Також нагадаю, ви мені пообіцяли нікому не розповідати, що вам вдалося побачити затонулий U-37A.

 — Поки що ще не побачили… — відгукнувся Стас, знімаючи з плеча сумку з відеокамерою.

 — Побачите, вже дуже скоро, — впевнено відповів капітан «Везувію».

 Через деякий час Стас і Аміна вже сиділи в м’яких поворотних кріслах усередині жовтого батискафа «La Piovra», зануреного на кілька метрів у безмовну товщу Середземного моря. Металеві стінки навколо були м’яко вигнуті, а приглушене освітлення створювало відчуття затишного кокону, що відокремлює їх від усього світу.

 Усі прилади, включно з глибиноміром, залишались вимкненими. Лише камера, закріплена Стасом на спеціальному кронштейні в затемненій ніші під одним з ілюмінаторів, фіксувала все, що відбувалося зовні. Запис ішов у автоматичному режимі.

 Ілюмінатори батискафа відкривали перед ними зачарований світ, який здавався декорацією до фантастичного фільму. В сонячних променях, які пробивались крізь воду згори, плавали блискучі частинки планктону — ніби золота пудра розчинялась у прозорому небі океану.