Розділ 30.

 Кімната ворожки зовсім не нагадувала оселю ясновидиці. Тут не було ані кришталевих куль, ані чаклунських атрибутів, жодного натяку на езотерику чи таємничі ритуали. Замість цього — майже спартанський інтер’єр: вицвілі шпалери з квітковим візерунком, старовинна підлога з темного дерева, що поскрипувала під ногами, й ледь чутний запах сушених трав, наче в аптеці.

 На стіні над дверима висів католицький хрест із розп’яттям, його сувора присутність не суперечила загальній атмосфері приміщення, а навпаки — підкреслювала її таємничість.

 У центрі стояв круглий стіл, накритий білосніжною лляною скатертиною з ручною вишивкою по краях. Єдиною прикрасою на ньому був кований бронзовий свічник із товстою восковою свічкою. Її полум’я кидало на стіни рухомі тіні.

 За столом навпроти Стаса й Аміни сиділа жінка — повна, чорнява, з масивними золотими сережками у вухах та перстнем з каменем червоного кольору на пальці правої руки. Її погляд здавався спокійним, навіть втомленим.

 — Мого діда звали Семен Шипшин. Він служив акустиком на британському есмінці «Волверін», — почав Стас. — Я хотів би побачити його очима морський бій, що відбувся 12 серпня 1942 року, коли вони переслідували німецький підводний човен.

 Аміна обережно витягла з сумки квадратну раму, на яку було натягнуто батик, розписаний синіми барвінками. Під цією тканиною ховалося ще одне полотно, на якому дідом Стаса була написана картина, — таємничий ребус, що спонукав їх до пошуків.

 — Цією річчю володів його дід, — промовила вона, звертаючись до жінки.

 Ворожка нічого не відповіла — вона не розуміла її слів, та й не поспішала взяти батик у руки. Зосереджено, мов ритуал, вона перетасувала стару, пообтерту колоду карт, витягла з неї три й по черзі виклала на стіл. Перша — трійка черв. Друга — сімка бубни. Третя карта…

 Стас і Аміна здригнулися. Третя карта — туз треф! Знову комбінація «Пікової Дами» — трійка, сімка, туз!

 Ясновидиця мовчки простягнула руку до Аміни. Вона передала їй батик.

 Жінка пригорнула його до грудей і заплющила очі. Її губи зашепотіли щось нерозбірливе — шепіт був ритмічним, майже молитовним, він котився хвилею, що, здавалось, огортає кімнату. Її голова закинулася назад, обличчя застигло, як у кам’яної статуї. Раптом вона відкрила очі, глянула на полум’я свічки, а тоді — на Стаса, й різко простягнула до нього руку.

 — Він вже тут… — голос її змінився, набув металевого звучання. — Твій дід прийшов. Дай мені свою праву руку. Ти побачиш все його очима. Лише ти. Я — тільки провідник. Я нічого не побачу й не почую…

 Стас нерішуче подав руку, і пальці жінки замкнулися навколо неї міцно, мов залізна скоба. Тіло здригнулося від холоду, який покотився вгору по хребту, немов крізь нього пройшов електричний імпульс. Світ навколо знебарвився, в очах почало мерехтіти, і раптом — він наче опинився в іншій реальності — чорно-білій, мов стара кінохроніка.

 Холодне світло ліхтаря, що гойдався, блукало стінами крихітної рубки. Його очі звикали до тусклого світла приладів, які світилися слабким фосфоричним сяйвом.

 На вуха були надягнені навушники. Рука сама по собі обертала круглу ручку гідрофона, відшукуючи певні звуки. Стас, чи то пак — Сем Шипшин, наче інстинктивно розумів цю мову глибин.

 Морська форма облягала тіло. Він опустив очі — на грудях побачив чорний шеврон з написом: «HMS Wolverine. Sam Shipshin».

 Його пальці продовжували обертати регулятор гідрофону. Раптом вухо вловило знайомий низькочастотний гул — важкий, тягучий. Такі звуки надходили від гребних гвинтів підводного човна. Схоже, ворожа субмарина перебувала просто під есмінцем і намагалася прорватися з протоки. На це ж вказував і гідролокатор. Зволікати було не можна. Він зірвав із гачка чорну телефонну трубку й доповів капітану впевнено та швидко:

 — Сер, «Туз» — прямо під нами! Ми знайшли його. Човен намагається вирватися з нашої пастки до Сардинії. Глибина — триста двадцять вісім футів. Ідеальна для застосування «їжаків». Потрібно поспішати, раз вони пішли на ризик бути поміченими — вони можуть і самі готувати атаку!

 — Терміново повідомте всі дані щодо відстані до об'єкта, швидкості та траєкторії руху для застосування глибинних бомб! Я вже дав команду зняти запобіжники із зарядів. Установки готові до бою! Ми повинні випередити дії німців і знищити субмарину!

 — Є, сер! Передаю дані!

 Знявши іншу трубку, він повідомив низку цифр бомбометальникам. Через кілька секунд глибинні бомби вистрілювалися багатоствольною установкою «Хеджхог» під потрібним кутом у воду.

 Очікуючи потужних підводних низькочастотних звуків, він повністю зняв навушники. Стрілки приладів різко відхилилися, а потім повільно повернулись до нульової позначки, що означало: одна, або кілька бомб вразили ціль, а найближчі до епіцентру вибуху могли здетонувати й додати вражаючої дії на ворожий підводний човен.

 Есмінець добряче підстрибнув на хвилях, що утворилися від потужних вибухів на глибині.

 Він знову одягнув навушники, гул гвинтів більше не було чути, імовірно, човен, діставши пробоїну, йшов на дно. Він продовжував вслухатися...

 У цей час хтось поплескав його по плечу.

 — Сем! Сем! Ми її втопили? Запиши, чорт забирай, координати, де ти її востаннє чув! Вони нам ще знадобляться!