Розділ 25.

 Ранок зустрів Стаса й Аміну лагідним сонцем і головним подарунком — довгоочікуваним вітром. Після повного штилю нарешті повіяв бриз, та ще й у правильному напрямку — просто в бік Італії! «Туз», піднявши якір і розправивши вітрила, впевнено взяв курс на Сицилію.

 — Стасе, а ми точно можемо йти до Італії? Адже в нас немає італійської візи… І дозвіл на зйомки в їхніх водах ти теж не оформлював, — з сумнівом запитала Аміна.

 — Аміно, якщо пам’ятаєш, я вже казав: без віз ми маємо право перебувати в будь-якому порту до 72 годин. А оскільки в нас є грецька віза, то ми маємо право перебувати до дев'яноста днів у будь-якій країні Шенгену — Італії, Мальті, Франції, Іспанії…

 Він усміхнувся і знизав плечима:

 — Щодо підводних зйомок — буквально кілька хвилин тому, коли ми ще мали Wi-Fi сигнал з грецького узбережжя, я надіслав повідомлення друзям з Одеської кіностудії, у якому попросив їх зв'язатися з колегами з «Чінечітта». Думаю, вони все владнають своїми каналами, і нам нададуть дозвіл продовжити зйомки в Туніській протоці.

 Стас одягнув сонцезахисні окуляри.

 — До речі, — додав він, киваючи в бік флагштока, — ти, певно, помічала, що я піднімаю прапор країни, в територіальні води якої ми заходимо, поруч з українським? Це така морська етика. Я ще перед відплиттям купив прапори Туреччини, Греції і Болгарії. У територіальні води Болгарії, щоправда, ми не заходили — через навчання НАТО. А от прапора Італії в мене немає...

 Він замовк, замислено поглянувши на море.

 — Але ж кольори на італійському й болгарському прапорах ті самі — зелений, білий, червоний. Просто в іншому порядку і вертикально, а не горизонтально…

 Аміна усміхнулася:

 — Зрозуміло. Я перешию болгарський, зроблю з нього справжній італійський триколор. Не хвилюйся.

 Вітер набирав силу, і «Туз» мчав хвилями зі швидкістю десять вузлів, часом — навіть п’ятнадцять. Стас налаштував курс на автопілоті і, трохи розслабившись, вирішив порибалити. Закинув за корму два спінінги.

 Невдовзі один із них натягнувся дугою, і він витягнув на палубу сріблястого тунця — доволі великого. Стас вправно розібрав рибу гострим ножем і передав Аміні — приготувати вечерю.

 Згодом на гачок потрапила ще одна велика рибина — нагадувала скумбрію, але з «агресивною», зубастою мордою. Її вид викликав сумніви, тож, не впізнавши у ній їстівного екземпляра, Стас відпустив рибу назад у море.

 Вечір приніс з собою справжню морську ідилію. Сонце повільно занурювалося в морську далечінь, фарбуючи небо теплими відтінками помаранчевого й рожевого...

 На столі в кают-компанії «Туза» — соковиті стейки з тунця, обсмажені до золотистої скоринки, прикрашені кільцями лимона. У бокалах — легке червоне грецьке вино, придбане на Закінфі.

 Це була вечеря, яку цілком можна було назвати романтичною — тиха, затишна, на двох… під величезним небом Середземномор’я.