Розділ 23.

 Опівдні «Туз» покидав Закінф. Вітру, як і зранку, не було, тож яхта повільно йшла під мотором. За кормою залишався затишний Закінтос із його візитівкою — дзвіницею церкви Святого Діонісія, що виднілася над червоними дахами, наче вартовий старого міста.

 З поліцейського катера, пришвартованого неподалік, у бінокль стежив за виходом із марини яхти під українським прапором начальник місцевої поліції — Діонісіос Іоаннідіс.

 Аміна стояла біля поручнів, дивлячись на зникаючий берег.

 — Прощавай, гостинний острове черепах… — промовила вона тихо, майже з ніжністю.

 Підійшовши до Стаса, що тримав курс за штурвалом, вона запитала:

 — Я розумію, що нам обов’язково потрібні замість утрачених — нові балони, маски й ласти. І ще — надувний човен із мотором, який ти придбав у тій крамниці для дайвінгу… Але дозволь дізнатися: навіщо ти купив цілу скриню консервів, кілька упаковок сірників і стільки ж свічок? Таке враження, що ми або займаємося контрабандою, або збираємось у подорож в минуле…

 Стас усміхнувся, не зводячи погляду з морської гладі:

 — Я ж казав тобі, що хочу відвідати острів Стамфаніоне, де живе монах-відлюдник. От ці всі речі та консерви — подарунки для нього.

 — Але ж ти казав, що ми відвідаємо цей острів якщо не знайдемо субмарину… То це означає, що ти вже не віриш в успіх?

 — У те, що ми знайдемо німецький підводний човен — я вірю! — упевнено відповів він. — Але вирішив, що в будь-якому випадку у нас залишиться трохи часу, щоб побувати на острові з рідкісною рослинністю та напівзруйнованим Строфадським православним монастирем.

 Аміна на хвильку замовкла, вдивляючись в обрій.

 — Розкажи, будь ласка, що ти знаєш про цей монастир? І взагалі — про цей острів.

 — Із задоволенням, — пожвавився Стас. — Я навіть спеціально підібрав інформацію. Отже, монастир засновано у XIII столітті нікейським імператором Феодором І. У ньому прийняв постриг і був похований Діонісій Закінфський — той самий, якого пізніше канонізували. Після сильного землетрусу в 1997 році монастир частково був зруйнований, і чернече життя на острові було зупинене. Сьогодні острів вважався би безлюдним, якби не його єдиний житель…

 Він зробив паузу і додав:

 — До речі, цей острів згадується в «Енеїді» Вергілія та «Божественній комедії» Данте. В обох творах йдеться, що на ньому мешкають міфічні гарпії — жахливі напівжінки-напівптахи. Але нас може зацікавити інше: Стамфаніоне — це місце гніздування середземноморського буревісника. Якраз у цьому місяці вони відкладають яйця на скелях. Можемо зняти про це епізод до фільму…

 — Знаєш, Стасе, — Аміна усміхнулась, — знімати фільм про тварин та підводний світ мені сподобалось не менше, ніж шукати субмарину…

 — І мені теж, бо ми робимо це разом, — відповів він тепло.

 Через деякий час Стас подивився на GPS-навігатор і гучно сказав:

 — Увага! Ми підходимо до пошукового квадрата. Робимо кілька кіл по спіралі, прямуючи до центру, де лежить знайомий нам «Регул».

 Після цих слів Аміна пригорнулась до екрану сонара. Стас теж краєм ока стежив за мерехтіннями на дисплеї. Вони наближались до перетину координат: 37°01' північної широти та 21°01' східної довготи.

 Проте нове обстеження дна у збільшеній зоні пошуку нічого не дало — були зафіксовані лише природні нагромадження каміння, поодинокі валуни, пустинні піщані дюни. «Туз» описав кілька кіл по спіралі у заданій акваторії, але силуета ще однієї субмарини не було визначено.

 — Ще раз по спіралі, тільки тепер — від центру, — стиснувши кермо, сказав Стас.

 Яхта ковзала морем, мотор рівно гудів. І ось — на екрані знову з’явився знайомий силует: британський «Регул». Їхній маркер. Але іншого підводного човна у пошуковому квадраті виявлено не було…

 Відійшовши від «Регула» більше ніж на дві милі і не зафіксувавши нічого схожого на затоплене судно, Стас похитав головою й перевів курс до Стамфаніоне.

 На горизонті вже з’являлися зубчасті вершини острова буревісників та міфічних гарпій.

 Ближче до вечора «Туз» повільно підійшов до скелястого узбережжя острова, де, мов фортеця з минулих епох, без звичних куполів та дзвіниць, виднілася на плоскогір’ї кам’яна споруда монастиря.

 Коли мотор замовк, яхта завмерла на якорі. Стас та Аміна спустили на воду надувний човен і, погойдуючись на хвилях, попрямували на ньому до берега, використовуючи весла. Виволікши «Тузика» на сушу, Стас сховав його у найближчому гроті, закинув на плечі рюкзак з консервами, взяв у руки сумку з відеоапаратурою й пакет зі свічками, та вийшов на стежку. Аміна йшла поруч та несла пакети зі сірниками.

 Стежка до монастиря йшла вгору, звиваючись поміж вічнозелених, жорстколистих чагарників і покручених, низькорослих дерев. Сонце кидало золоті відблиски крізь гілки, а їхні кроки хрустіли сухим листям. На вершині їх зустрів кедровий гай, тихий і прохолодний. За ним відкривалося поле — рівне, засіяне пшеницею та кукурудзою, обнесене парканом із металевої сітки, зверху якого був натягнутий іржавий колючий дріт. За полем, як сторожова башта, височіла будівля монастиря, до якої й попрямували Стас та Аміна.