Розділ 7.

 Стас лежав на вузькому лікарняному ліжку, прикритий білим простирадлом. Тьмяне світло від настільної лампи на тумбі поруч розсіювало сутінки в палаті. Аміна сиділа на стільці біля вікна, склавши руки на колінах і вдивляючись у його обличчя. Її очі видавали тривогу, а у самій поставі читалася зосередженість.

 — Аміно, — почав Стас тихо, — я не зривався зі скелі. На мене напали.

 — Як це напали? — її голос тремтів.

 — Вони були переодягнені у міліцейську форму. Нишпорили по моїй машині, шукаючи… картину. Ту, що залишив мені дід.

 Аміна склала руки на грудях, її брови насупились.

 — Але навіщо їм ця картина? Це ж просто… — її голос затих, і наче сама собі не вірячи, продовжила: — Можливо, твій дід заховав якийсь секрет в картині? Інколи художники роблять так, залишаючи підказки або послання.

 Стас подивився на неї з легкою недовірою.

 — Секрети? Мій дід? Він був простим чоловіком. Любив море, човни, риболовлю… Знаєш, він міг залишити послання, але тільки для мене. От тільки до чого тут інші?

 Через хвилину роздумів він різко підвів голову:

 — Аміно, слухай, ти теж у небезпеці! — його голос затремтів, коли він намагався підвестися, але біль у ребрах змусив його опуститися назад. — Адже нападники знали, що картина у мене, і тепер можуть здогадатися, що вона у тебе, якщо знову повернуться до стеження за мною.

 Аміна різко підвелася з місця.

 — Що ти пропонуєш?

 — По-перше, мій «Мерседес» треба сховати, — Стас говорив, підбираючи слова, щоб не налякати її ще більше. — Вони мене, мабуть, обігнали й чекали появи моєї машини в тому місці, але я залишився у тебе на ніч. Де я подівся, думаю, їм було не відомо, але ж дорога звідси тільки одна, й вони терпляче чекали… Відвези, будь ласка, мою машину на підземну стоянку в Ялті. Візьми напрокат іншу, витрати я покрию.

 Він передав їй свою кредитну картку.

 — Добре. А що далі?

 — Поїдь у Балаклаву. Зустрінься із сусідом мого діда, — він намагався дихати рівно, хоча кожне слово давалося важко. — Він має знати, чому дід так наполягав, щоб картина дісталася саме мені. Можливо, це пов’язано з його словами про «багату спадщину»?

 Стас передав Аміні записку від свого імені для сусіда діда, в якій також він вказав його ім'я та адресу.

 Аміна кивнула, але її очі видавали нерішучість.

 — А що ти розкажеш мені про свого діда? Сам ще не здогадуєшся, чому він залишив тобі цю картину?

 Стас усміхнувся, хоча посмішка видалася вимученою.

 — Він часто малював мені ребуси, коли я був дитиною, які я мусив розгадувати. Може, це черговий загадковий ребус? А на картині… «Жигулі» першої моделі. Така машина в нього була ще у сімдесятих. Це теж якась підказка?

 Аміна замислилася.

 — Що ти ще мені можеш розповісти про нього?

 Стас заплющив очі, згадуючи.

 — Його звали Сем, по нашому Семен. Він був нащадком українських шляхтичів, які після революції втекли до Англії. Там здобув гарну освіту, але в роки війни служив на британському есмінці гідроакустиком. Після війни вирішив оселитися на батьківщині своїх предків, де й одружився. Чому саме в Криму, в Балаклаві? Він дуже любив море, і назавжди залишався душею моряком. Але найголовніше тому, що саме від севастопольської Графської пристані його дід із сім'єю на пароплаві відбув на чужину 13 листопада 1920 року. Пам'ятаєш, радянський фільм «Служили два товариші»?

 — Так, пам'ятаю, якщо ти про ту зворушливу важку сцену, коли кінь, зістрибнувши з пристані в море, вирішив плисти за пароплавом, на якому його господар назавжди залишав батьківщину.

 — Мій дід завжди говорив, що не можна залишати батьківщину, якою б долею вона не жила. Англію своєю батьківщиною він не вважав, хоч народився саме там, адже серце його було пов'язане із землею, звідки походило його коріння, ось чому він сюди і повернувся.

 — А як йому, людині, яка дихала до цього повітрям свободи, жилося за радянського ладу?

 — Звісно, йому комуністичні ідеали були чужими, багато чого шокувало, але він вважав за краще про це не висловлюватися, знаходячи щастя у своїй сім'ї і своїй улюбленій роботі. Хоча мені запам'ятався один із його висловів: «От якби 1920 року більшовики не зайняли Крим, був би півострів зараз процвітаючим українським Тайванем!». А він знав про що говорив, адже побував у свою бутність у багатьох країнах світу. Дід також часто розповідав мені про морські битви, особливо про полювання в Середземному морі на німецьку субмарину, яку називав «Туз».

 Стас замовк, а Аміна підійшла до ліжка, взяла його руку й обережно стиснула:

 — Не хвилюйся. Я все зроблю все, як ти сказав. У тебе є номер мого мобільного телефону, але моя трубка часто розряджається, тому я постараюся дзвонити сама.

 Стас слабко кивнув і заплющив очі, Аміна повільно вийшла з палати.

 Забронювавши по телефону номер у приватному готелі Балаклави, вже за кілька годин Аміна їхала у напрямку Севастополя на червоному «Фольксвагені Гольф», який вона взяла напрокат. Фари зустрічних машин миготіли, а дорога губилася у темряві. Її серце калатало, але вона знала, що тепер відповідальність за розгадку таємниці картини залежить від неї.