Розділ 4.

 Ніжний аромат кави змусив Стаса вирватися з полону своїх думок. Він усе ще лежав у ліжку, огорнутий м'яким теплом ковдри, коли його погляд досяг до джерела аромату, що наповнював кімнату. Аміна стояла вже поруч із ліжком, тримаючи тацю із двома паруючими чашками кави та кількома бутербродами. Її волосся все ще було вологим після душу, окремі пасма злегка спадали на білий халат, що ледь прикривав її струнке тіло. Її посмішка була такою теплою та щирою, що Стасу на мить захотілося залишитися тут, у цій затишній кімнаті, ще на кілька днів, забувши про всі турботи. Але реальність нагадала про себе, коли на тумбочці біля ліжка завібрував його телефон. Гітарний програш із пісні «Smoke on the water» групи Deep Purple різко порушив магічну ідилію ранку.

 — Це, напевно, шеф, — пробурмотів Стас, потягнувшись за телефоном.

 Аміна лише кивнула, вона розуміла, що він зараз мав повернутися до своєї буденності, до справжнього життя, яке залишилося за межами цих стін.

 Стас натиснув клавішу і підніс телефон до вуха.

 — Алло, слухаю.

 — Стас, де ти, чорт забирай?! — голос шефа лунав голосно і різко. — Ти усвідомлюєш, що у тебе сьогодні ввечері ефір? Чому вчора не відповідав на дзвінки? Даю тобі дві години, щоб ти прибув до студії та ознайомився з матеріалом!

 Стас зітхнув, скосивши погляд на Аміну, яка присіла на край ліжка і, обережно поставивши піднос на стіл, стала розмішувати ложечкою свою каву.

 — Так, Араме Газаровичу, я пам'ятаю... — Стас намагався зберігати впевнений тон, хоча в голові крутилися зовсім інші думки. — Але я ще в Криму... Так вийшло, що потрібно було затриматися у справах оформлення спадщини...

 — Не тримай мене за дурня! Як її звати?

 — Кого?

 — Дівчину, заради якої ти готовий знову лягати під машини на станції техобслуговування. Тільки врахуй, що ти більше не будеш працювати на станції, яка обслуговує «тех», хто може тебе просунути в житті, як просунув тебе я!

 — Араме Газаровичу, давайте не будемо робити з цього трагедії. Поставте, будь ласка, в ефір одну з моїх минулорічних передач у записі...

 — Ти що знущаєшся наді мною? У записі! А дзвінки слухачів у прямому ефірі із запитаннями? І найголовніше, ти, напевно, забув, що після ефіру ми з тобою їдемо на Європейську площу вручати ключі від автомобіля переможцю вікторини на честь сторіччя компанії «Форд»? А там уже зніматиме і телебачення! І навіть американське! Ось що! — шеф не давав шансу заперечити Стасу. — Зараз же їдеш у сімферопольський аеропорт, залишиш там на стоянці свою машину, і найближчим рейсом вилітаєш до Києва! Літаки вилітають звідти до 18:00 через кожні дві години! — шеф, знову не дочекавшись відповіді, закінчив дзвінок.

 Стас відклав телефон, важко видихнув і подивився на Аміну. Вона все ще сиділа поруч, спокійно дивлячись на нього своїми карими очима.

 — Потрібно терміново їхати? — поцікавилася вона, нервово роблячи ковток зі своєї чашки.

 — Так, шеф переживає, що я сьогодні не вийду в ефір, — Стас усміхнувся, намагаючись виглядати безтурботно, але насправді відчував внутрішню боротьбу. Він саме зараз не хотів повертатися до галасливого Києва, де на нього чекали нескінченні прямі ефіри, тусовки та невпинне життя радіоведучого. Тут, поруч із нею, було щось таке, чого він давно шукав...

 — О котрій ефір? — твердим голосом запитала Аміна

 — О двадцятій годині й п'ятнадцять хвилин.

 — А ти хіба встигнеш сьогодні? — ставлячи нове запитання, Аміна пом'якшила голос, але в ньому Стас уловив ледь помітну нотку суму.

 — Теоретично за одинадцять годин можна доїхати машиною, якщо гнати як Шумахер, але нашими дорогами... Це — нереально. Втім, шеф наполягає, щоб я їхав в аеропорт, — він знизав плечима, намагаючись не дивитися їй у вічі, — але це й на краще, бо в такому разі в нас із тобою є ще кілька годин!

 — Чудово! — вигукнула Аміна. — Мені вистачить часу, щоб привести картину до первісного вигляду!

 — Картину? Не потрібно поспішати. Я тобі її залишу, буде привід повернутися за нею, чи ти проти?

 — Не проти, я чекатиму на тебе! Тільки не думай, що я легковажна, — дивлячись Стасу прямо в очі, сказала Аміна, простягаючи йому чашку кави.

 Стас узяв чашку з її рук, відчувши на мить ніжний дотик її пальців до своїх. Зробивши кілька ковтків кави, він спіймав себе на думці, що багато чого б віддав, аби ці кілька годин тривали якомога довше.

 — Тоді давай насолодимося відпущеним нам часом, — м'яко промовив Стас.

 Він поставив свою недопиту чашку на стіл. Погляд його був спрямований до Аміни, і в її очах він побачив те саме, що й відчував сам. Стас обережно, майже благоговійно, взяв чашку із її рук і поставив поруч зі своєю. Його пальці м'яко торкнулися її зап'ястя.

 — Ходи сюди, — тихо прошепотів він, тягнучи її до себе під ковдру.

 Стас відчув тепло її шкіри під тонким халатом, і повільно ковзнув руками по її спині, притягуючи ближче, ніби боявся, що вона раптом зникне, мов примарний сон.

 Аміна заплющила очі, дозволивши собі розчинитися у цій миті. Її долоні повільно піднялися до його обличчя, кінчики пальців торкнулися щетини, і кожен з поцілунків ставав музикою, що лунала тільки для них двох.