Розділ 2.

 Осінній дощ безперервно лив протягом усього дня. Великі краплі стікали по склу «Мерседеса», який Стас впевнено вів по звивистій гірській дорозі. Склоочисники метушливо розрізали потоки води, залишаючи на мить чисті смуги, крізь які проглядалася розмита картина вечірньої траси. Гори здіймалися обабіч, немов стискаючи вузький серпантин, а мокрий асфальт блищав у світлі фар, віддзеркалюючи їх промені. В салоні легковика панувала тиша, порушувана лише рівномірним шумом двигуна та глухим шелестом шин по мокрій дорозі.

 На узбіччі Стас помітив самотню фігуру — дівчину в промоклому одязі, яка зіщулившись стояла під холодним дощем, тримаючи праву руку піднятою в надії зупинити машину. Її темне волосся прилипло до обличчя, а парасолька в іншій руці вже давно перестала захищати від вологи, яка перетворила її одяг на мокре простирадло. Дівчина здавалася частиною цього сірого осіннього пейзажу — втіленням самої меланхолії цього дня.

 Стас м’яко натиснув на гальма. Автомобіль плавно зупинився біля неї. Дівчина підбігла до дверей, її рухи були нервовими і стрімкими, а в очах читалася надія. Він відчинив двері, і краплі дощу відразу проникли в салон.

 — Підвезете? — запитала вона хриплуватим, ледь чутним голосом, а її великі карі очі з надією зустріли погляд водія.

 Стас схвально кивнув, трохи усміхнувшись кутиком губ.

 — Сідай, я ж заради цього і зупинився, — мовив він, спостерігаючи, як дівчина швидко опускається на шкіряне сидіння, вся промокла, але зберігаючи грацію в кожному русі.

 Її довге пальто було наскрізь мокрим, а вогкі пасма волосся спадали на обличчя, але навіть попри це, вона виглядала вражаюче для чоловічого сприйняття. Стас відчув струмінь прохолоди від її одягу, змішаний з запахом дощу і легким ароматом її парфуму. Він увімкнув обігрів сидіння, краєм ока спостерігаючи, як вона акуратно вмощується поруч.

 — Можете покласти парасольку на заднє сидіння, — запропонував він, на що вона мовчки виконала його прохання.

 Машина знову рушила вперед, ковзаючи по мокрій дорозі. Декілька секунд Стас мовчав, але його думки вже крутилися навколо того, що цей дощовий день раптом почав набувати нового, майже загадкового відтінку.

 — Мене звуть Стас, а тебе? — порушив він тишу.

 — Аміна.

 — Рідкісне ім'я.

 — У Криму не дуже. Мій батько — кримський татарин, мати — українка. Аміна — мусульманське ім`я.

 Стас увімкнув обігрівач на повну, створюючи затишок у салоні, поки за вікнами продовжував литися холодний дощ. Він поглянув на Аміну, яка вже трохи зігрілася, але виглядала стомленою.

 — Схоже, не найкращий час для прогулянок, — Стас злегка усміхнувся. — У Криму зараз взагалі не сезон для відпочинку, холодно і дощить. Куди тебе підвезти?

 Аміна відсунула мокре волосся з обличчя, її погляд був спокійним, але в ньому відчувалася певна віддаленість, ніби вона була більше занурена в свої думки.

 — Так, зараз тут не найкраща погода, — відповіла вона, повільно підбираючи слова. — Але я не на відпочинку. Я тут живу. Мій дім неподалік, прямо на трасі. Я скажу, де зупинитися.

 В її голосі звучала якась таємничість. Стас кивнув, не маючи жодного уявлення, де на цій гірській дорозі може бути її дім.

 — А чому ти не вмикаєш радіо? — раптом запитала пасажирка, прийнявши пропозицію водія спілкуватися на «ти».

 — Не люблю ці FM-радіостанції. Їх ведучі часто балаболять. Я зараз насолоджуюся симфонією дощу і компанією прекрасної Афродіти…

 — Ти філософ, Стасе?

 — Ні, я ведучий однієї зі столичних радіостанцій.

 — І що, теж говориш нісенітниці?

 — Думаю, що ні. У мене своя аудіторія. Веду програму для автолюбителів — говоримо про машини, ремонти, стосунки з ДАІ, правила дорожнього руху та штрафи.

 — Ого, цікаво. А що ти робиш у Криму в листопаді? Адже ти сам сказав, що це не найкращий час для відпочинку.

 — Я тут не для відпочинку. У мене в Севастополі, точніше у Балаклаві, жив дід, справжній моряк був, під час війни навіть служив матросом на британському есмінці... Він помер нещодавно. Вийшло так, що я його єдиний спадкоємець…

 Стас замовк на мить, а потім продовжив, голос трохи тремтів.

 — Мої батьки загинули в автокатастрофі, коли я був ще маленьким, а я був єдиною дитиною у нашій родині. Спершу дід узяв мене до себе, і після смерті батьків я жив у нього в Балаклаві, де пішов у перший клас, але коли він вирішив вдруге одружитися, його нова дружина не захотіла мене бачити поруч. Тож дід вирішив виконати її вимогу, і віддав мене у дитячий будинок. Я йому це не пробачив, і ми більше не спілкувалися.

 — Значить, ти приїхав за спадком?

 — Вже їду назад. Дід, мабуть, за те, що я забув про його існування, вирішив посміятися з мене. Він помер на самоті, а його останнє бажання виконав сусід, також колишній моряк. Дід залишив заповіт, який було виконано: після смерті його кремували, а прах розвіяли над морем. Його сусід знайшов мене і, згідно з дідовим заповітом, запросив отримати спадок, як він мені сказав, «багатий спадок». У діда був невеликий будинок майже на березі бухти, але я ніколи не вірив у те, що за цим стоїть якесь багатство. Я приїхав лише для того, щоб віддати шану пам'яті, хоча так і не відвідав його ні разу з того часу, як пішов у самостійне життя. Мені було боляче усвідомлювати, що я не можу повернути час, коли міг спілкуватися з ним, і соромно, що я жодного разу не прочитав жодного з його листів... Бачу, ти дивишся на мене осудливо... Я й сам себе осуджую…