Роздiл 3.

Розділ 3

Гарем ніколи не спить. Навіть коли ніч опускає свої темні вуалі, а світильники тихо тліють, тут завжди хтось шепоче, плете інтриги, мріє про владу або просто чекає, коли настане ранок, щоб почати нову гру.

Я ж цієї ночі не спала з іншої причини — надто багато думок крутилися у голові.

Після зустрічі з Салімою все в мені змінилося. Дівчинка відразу стала для мене не просто «ключем» до виживання, а кимось більшим. Її самотність болісно нагадала мені про моїх племінниць, яких я частенько няньчила вдома, і про той самий материнський інстинкт, який я завжди зводила на жарт у своїх блогах.

А ще ця дивна магія місця.
Чим більше я торкалася трав, тим чіткіше відчувала: тут все працює не зовсім так, як у моєму світі. Запахи немов дихали власним життям, а пальці, змішуючи пелюстки та спеції, ніби згадували забуті рецепти, яких я ніколи не вчила.

А може, це пам’ять Лейли?
Я не знала. Але я відчувала, що можу використати це на свою користь.

---

Ранок настав із новинами.

Фатіма й Зейнаб влетіли до моєї кімнати, ще до того, як я встигла відкрити очі.

— Лейло, збирайся! — зашепотіла Фатіма, водночас радісно і перелякано. — Господар хоче тебе бачити.

Я підняла брову: — Мене? Ви, певно, жартуєте.

— Ніяких жартів! — Зейнаб аж підстрибувала на місці. — Весь гарем гуде! Кажуть, маленька Саліма цілу ніч просила няньку, щоб ти залишилась поруч. А господар почув і зацікавився, хто така ця Лейла.

Ну от. Я тут іще не встигла як слід оселитися, а вже потрапила на аудієнцію до головного.

Не буду приховувати — всередині холодною хвилею прокотилася тривога. Всі мої жарти про те, як «легко я б вижила у гаремі», раптом зблідли.

Та страх — це розкіш, якої я дозволити собі не могла.

— Якщо вже я йду до господаря, — сказала я, підводячись, — то хочу виглядати так, щоб він запам’ятав мене не тільки через дитину.

Фатіма аж розцвіла від задоволення: — Оце мені подобається! Нарешті тут з’явилася дівчина з розумом!

---

Мене вдягнули у світлу сукню кольору слонової кістки, вишиту золотими нитками. Волосся заплели в тонкі коси, вплітаючи білі перли й нитки срібла. На зап’ястя повісили тонкі браслети, а шию прикрасили ниткою з бурштину.

Але головним акцентом став аромат.

Я сама вибрала, які пахощі нанести: краплю м’яти на віскі, трохи троянди на зап’ястя, лаванда за вухами та ледь відчутна нотка ладану на сукні.

— Ти пахнеш… не як інші, — прошепотіла Зейнаб, зачаровано дивлячись на мене.

Я лукаво всміхнулась: — І в цьому вся суть.

---

Дорога до покоїв візира була схожа на хід лабіринтом. Килими, мозаїки, фонтани з прозорою водою, бронзові світильники з кольоровими скельцями — усе дихало багатством і спокоєм. Але за кожною завісою, за кожним вікном могли бути очі.

Я це відчувала на шкірі.

Коли мене ввели до великої зали, я відразу зрозуміла, чому його називають грізним. Візир сидів на широкому ложе, застеленому шовками, одягнений у темно-синє вбрання з золотими узорами. Його обличчя було різке, мужнє, з тонкими губами й суворими очима кольору темного меду.

Його погляд упав на мене, і я знала — він не звик повторювати запитання двічі.

— Ти та сама Лейла, що зачарувала мою доньку? — голос його був низький, приємний, але сповнений влади.

Я зробила низький уклін, як мене вчили, і відповіла рівно, не тремтячи:

— Я не маю чаклунської сили, мій повелителю. Але знаю трави й пахощі, які заспокоюють серце. Можливо, це допомогло маленькій пані.

Його брова ледь смикнулася.

— Ти говориш впевнено. Чи ти знаєш, що жодна жінка у моєму гаремі не має права впливати на мою доньку без мого дозволу?

О, почалося…

— Я цього не прагнула, мій повелителю, — відповіла я спокійно. — Ваша донька сама підійшла до мене. Я не могла відмовити дитині, яка шукала розради.

Візир мовчки вдивлявся в мене, наче зважував кожне слово.

А тоді зробив знак рукою, й служниця внесла Салімку.

Дівчинка миттю кинулася до мене, міцно вчепившись у мій рукав.

— Я хочу, щоб вона залишилася, — заявила вона голосно. — Вона пахне, як сни.

Тиша в залі була така густа, що її можна було різати ножем.

Візир перевів погляд із доньки на мене, і в його очах промайнуло щось незрозуміле — чи то роздратування, чи то зацікавленість.

— Залишишся, — сказав він нарешті. — Але пам’ятай: ти відповідаєш за її безпеку. Одне її слово — і ти втратиш усе.

Я вклонилася ще нижче, приховуючи усмішку.

— Моя найбільша честь — служити тій, хто довірив мені своє серце.

---

Коли мене повели назад, Фатіма ледь не впала від шоку.

— Ти що, чаклунка?! — зашепотіла вона. — Він не бере нових жінок до своїх покоїв! А ти стала винятком через дитину?!

— Не дитину, а пахощі, — усміхнулася я. — І трохи мого язика.

Я знала одне: тепер у мене є місце у гаремі, але також і новий ризик.

Бо після цієї розмови я остаточно зрозуміла: візир — не проста людина. Його погляд не просто вивчав — він заглядав глибше, ніби бачив мене наскрізь.

А ще я знала, що наступного разу наша зустріч буде зовсім іншою.

І я до неї готувалася.