Роздiл 2.

Розділ 2

Перший світанок у чужому тілі пахнув жасмином, кардамоном і небезпекою.

Я прокинулась від тихого шелесту тканин — Зейнаб акуратно розкривала віконниці, впускаючи до кімнати м’яке, медове світло. Її обличчя світанку не боялося — вона дивилась у сад, наче шукала там щось знайоме.

— Вставай, Лейло, — проспівала вона, ніби жайворонок. — Сьогодні важливий день.

— Справді? А я думала, важливий день був тоді, коли мене купили на базарі, — пробурмотіла я, але вже іншою мовою, цією чужою, яка ставала все звичнішою, ніби вона завжди жила на кінчику мого язика.

Зейнаб хихикнула: — Ти маєш зустрітись із Салімою. Нянька просила привести тебе. Каже, дитя цілу ніч шепоче твоє ім'я крізь сон.

Цікаво, з якого дива? Я ледве стримала посмішку.

Та й справді, мене саму дивувала оця дивна впевненість, яка жила всередині відтоді, як я почула про дівчинку. Інтуїція, що народилась на базі всіх моїх знань про психологію, ароматерапію та… життя у «дебрях» соцмереж.

Я встала й підійшла до дзеркала — бронзове, з легкими потертостями, але зберігало відбиття доволі добре. Волосся розсипалося темною хвилею, шкіра сяяла після вчорашніх олій, а погляд…

Погляд належав уже не блондинці з київської квартири, а Лейлі з гарему східного візира.

— Що ж, — зітхнула я, — час знайомитися з місцевими «малими бісенятами».

---

Сад виявився справжнім дивом. Тут росли гранати, інжир, жасминові кущі, лілії, а між деревами пурхали папуги та дрібні пташки з яскравим пір’ям.

На терасі, застеленій килимами, сиділа маленька дівчинка у золотистій сукні. Її волосся було зібране в два тонкі хвостики, очі — темні, мов ніч, а обличчя — сумне і відсторонене, як у тих дітей, які надто рано навчилися мовчати.

Біля неї стояла нянька — сива, згорблена жінка з теплим поглядом.

— Ось вона, пані, — лагідно сказала нянька, підштовхуючи мене вперед. — Це Лейла. Вона знається на пахощах. Хочеш, щоб вона для тебе щось зробила?

Саліма підвела на мене погляд і зміряла мене з голови до ніг: — Ти не така, як інші.

О, ще б пак.

— Може, це тому, що я вмію робити пахощі, які ніхто тут не робить, — відповіла я, сідаючи на край килима, так, щоб бути на одному рівні з дитиною.

Саліма примружилась: — Я не люблю чужих. Вони всі пахнуть однаково — страхом.

Ого. Ну все, дитя явно не просте.

— А я пахну травами, — хитро всміхнулася я. — Хочеш, щоб я зробила тобі мішечок, який носитимеш біля серця? Він відганятиме страх.

Її брови ледь помітно смикнулися. Вона вагалася. Але цікавість узяла гору.

— Які трави ти знаєш? — запитала вона вже з більшим інтересом.

— Ті, що заспокоюють. Ті, що приносять солодкі сни. Ті, що допомагають забути погане.
А ще — ті, що роблять людину сильнішою, — відповіла я майже шепотом, дивлячись їй прямо у вічі.

Саліма мовчала. Але її пальчики вже торкнулися моєї сукні.

— Зробиш для мене пахощі?

Я посміхнулась. Перша перемога.

— Зроблю. Але ти маєш допомогти мені їх зібрати.

Її очі засяяли, і я відчула, як десь у серці потеплішало. Маленька, самотня квітка серед цього золота й отрути. Дитина, що народилась серед інтриг, але все ще залишалася чистою.

---

Ми з Салімою збирали квіти, поки нянька пильно стежила за нами. Я розповідала про кожну рослину так, наче це був мій черговий стрім:

— Ось це — лаванда. Вона знімає тривогу. Її запах нагадує теплий вечір під пледом.
Ось м’ята — освіжає й захищає від злих думок. А це — троянда. Її запах — наче любов, яку дарують без умов.

Саліма слухала уважно, навіть затамувавши подих.

— А це? — Вона простягнула руку до куща з дрібними квітами.

Я обережно торкнулася пелюсток.

— Це жасмин. Він пахне ніччю та бажаннями. Але його треба додавати зовсім трохи, бо може викликати дуже дивні сни, — примружилася я, багатозначно дивлячись на неї.

Дівчинка хихикнула. Уперше за весь ранок.

Ми зробили для неї саше разом — вона старанно складала трави, а я тихо нашіптувала їй, як треба плести нитки, щоб «запечатати мрію всередині». Насправді це був звичайний вузлик, але хто ж їй розкаже?

Коли ми закінчили, Саліма притисла мішечок до грудей й сказала:

— Ти не така, як усі. Ти добра чаклунка.

Я розсміялася: — Я — травниця. А ще — майстриня пахощів. Але для тебе можу бути й чаклункою.

Дівчинка засміялась ще голосніше й раптом обійняла мене так міцно, наче ми були знайомі сто років.

Нянька витерла очі краєм шаля.

Ось тобі й перший успіх.

---

Та, звісно ж, ця тиша не могла тривати вічно.

Коли ми поверталися до гарему, повз нас пройшла Рубіна — така ж блискуча й холодна, як і в плітках. Її погляд сковзнув по мені так, наче вона вже прораховувала, на скільки днів отрути вистачить, щоб прибрати мене з дороги.

— Я бачу, новенька вже знайшла собі маленьку іграшку, — її голос був медовий, але я чула за ним лезо.

— Це не іграшка, а дочка нашого господаря, — солодко відповіла я, нахиляючись, щоб вклонилися їй за всіма правилами. — Я тільки допомогла їй зібрати пахощі, щоб вона могла краще спати.

Рубіна всміхнулась — так, що від тієї усмішки мороз пройшов по спині.

— Тут усі мають свої пахощі, Лейло. Але не всі пахнуть довго.

Вона пішла, залишивши по собі шлейф з мускусу та загрози.

О так, гра почалась.

---

Вночі, сидячи біля вікна зі своїми травами, я вже плела новий мішечок — цього разу для себе.

Гарем — це сад. А я тут садівниця з ножицями.

Я розуміла, що шляху назад поки нема. Але я знала точно: в цьому світі я не просто виживу.
Я стану тією, кого запам’ятають.

І хай вся ця східна казка обережно готується до мого другого акту.