Роздiл 1.

Розділ 1

Дивні сни завжди починаються банально.

Якщо б мені хтось сказав, що мріяти про Схід — небезпечно, я б лише посміялася у відповідь. Ну хто ж знав, що звичайний вечір з ароматичною лампою, чашкою жасминового чаю та новою серією турецького серіалу обернеться для мене… так собі, м’яко кажучи, несподіванкою?

Мене звати Наталя. 28 років, блогерка, яка вважає себе королевою сарказму та неофіційним експертом з усіх цих східних штук. В Instagram я веду сторінку про ароматерапію, трави, східні обряди й навіть інколи викладаю рецепти духів ручної роботи. У моєму арсеналі — десять флаконів ефірних олій, колекція пахощів і цілий шафа спецій. А ще — любов до косплею та невиправна тяга до історичних костюмів.

Так, я та сама дівчина, яка на тематичних вечірках з’являється в убранні султанші й знає різницю між сариєм і шароваром.
Я та сама, що на хвилі моди на «Роксолану» ще з підліткових років переглянула всі версії серіалу й твердо знала: Якщо коли-небудь і потраплю у минуле — то точно у гарем!

Ну от. Побажала — отримуй.

Того вечора я була втомлена після зйомки нового відео: розповідала про магічні властивості ладану й мірри, і паралельно гуглила статтю про таємниці османських гаремів. Випила чаю з медом та корицею, увімкнула улюблений плейлист зі східними мотивами й заснула прямо на дивані, закутавшись у плед.

А далі…
Далі була темрява.

Не та, що вночі — глибока, наче хтось накрив мене чорною хусткою. Було важко дихати, тіло наче не слухалося, а повітря мало такий густий, терпкий аромат троянд, жасмину й чогось гіркого, незнайомого. Я подумала, що це просто сон, результат мого передозу пахощами. Та варто було мені відкрити очі — і я зрозуміла: це не жарт.

Переді мною височіла стеля з розписами, важкими драпіруваннями та латунними лампами. Я лежала на м’яких подушках, одягнена у щось тонке, шовкове, з вишитими золотом візерунками. Мене оточували жінки — справжні, не з фільму, з густо підведеними очима, в серпанках, прикрашені перлами й бірюзою.

— Вона прокинулася, — проспівала одна, звертаючись до іншої. Її мова була мені зрозумілою, хоч я й не могла впізнати, якою саме вона була. Здавалось, ніби я… відчуваю її.

— Слава Аллаhу, — друга перехрестилась по-східному. — Новенька довго спала після купання в квітковій олії.

Новенька? Купання?

Я рвучко сіла — і відразу пошкодувала. Тіло нило, в голові паморочилося, а волосся — довге, важке, з прикрасами — спадало на груди. Я боязко глянула вниз: руки — тонші, пальці довші, шкіра трохи смугліша, а на зап’ясті — тонка золота нитка.

Стоп. Це що, не я?

Я ледь стрималася, щоб не заверещати.

— Де я?! — Видала я українською, та жінки не відреагували.

Я спробувала іншими мовами — англійською, турецькою, навіть кількома словами з серіалу про Роксолану, які колись заучувала з подругою.

І… на подив, мій рот сам почав вимовляти слова на тій мові, якою говорили вони.

— Що… що сталося? Де я?

— Не хвилюйся, сестро, — лагідно усміхнулася одна з жінок. — Ти тепер частина гарему великого візира. Тебе придбали на базарі рабів три дні тому. Ти була дуже налякана, але після ритуалу очищення заспокоїлась. Тебе назвали Лейла.

Мене… придбали?

Я — рабиня?

Гарем? Візир?

Так. Це офіційно. Я або зійшла з глузду, або потрапила у найскладніший квест мого життя.

---

Наступні години пройшли як у тумані. Мене напоїли якимось солодким чаєм зі спеціями, від якого в голові запаморочилося ще дужче, й повели до лазні. Я й гадки не мала, як поводитись, тому просто мовчала й намагалася не видати себе.

«Лейла» виявилася не просто рабинею — судячи з розмов навколо, я мала славитися красою й ароматом шкіри, бо мене привезли з далеких земель, де жінки нібито знаються на травах і мазях.

Ну ще б пак! У мене вдома три коробки з ефірними оліями!

Жінки при лазні шепотілися, мовляв, нова має дивний погляд — «наче бачить нас наскрізь» — і незвично поводиться. А я в цей час намагалася не впасти у непритомність, поки мені натирали тіло олією з рожевих пелюсток та лавандою.

Треба зібратися, Наталю. Лейла так Лейла. Головне — вижити.

Мої думки були наче вогники, що миготіли серед пахощів і пару. Я згадала всі історичні фільми, все, що колись читала про східні традиції, всі улюблені книги про гареми.

Так, я блогерка. Так, я люблю косплей і серіали. Але я ще й жінка, яка знає толк у виживанні в цьому дивному світі. Принаймні, мені хоч є чим займатися тут.

— А скажіть… — я нарешті наважилась заговорити після купання, стиха, майже шепотом. — Чи є у вашому гаремі жінки, які знаються на пахощах? Я могла б згодитись. Я знаю, як змішувати трави і робити олії…

Їхні погляди стали уважними. А я додала, кривлячись подумки від власної нахабності:

— Моя бабуся навчила мене ще в дитинстві. Це… це давнє мистецтво мого народу.

Жінки зашепотілися, а одна старша схилила голову й сказала:

— Це добре. Наш господар цінує жінок, які приносять користь. Можливо, ти зможеш заслужити його прихильність не лише красою, а й уміннями.

Ну от і прекрасно, — подумала я, знову занурюючись у хмару пахощів.
Гарем гаремом, а бізнес-план у мене вже є.

Я ще не знала, які випробування чекають попереду, але одне було точно:
Наталю з цього світу просто так не витуриш. Якщо вже я тут — це буде моя гра.

І знаєш що? Я вмію вигравати.

---

Я лежала на подушках, роздивляючись свій новий «домашній інтер’єр», і вже мимоволі будувала стратегічний план виживання. Я ж не дурна. Гарем — це не серіал, де всі або плачуть у кутку, або зваблюють султана з першої появи.

Тут пахне кров'ю, інтригами й отрутою. І дуже дорогими духами, до речі.

Перше правило виживання у гаремі: не привертай зайвої уваги.

Друге правило: заведи хоча б пару союзниць. А краще — пару дурних, язикатих служниць, які розкажуть усі плітки, самі того не розуміючи.

Так я й зробила.