ГЛАВА 8

Вероніка.

Потягнула хлопця, який осмілився до мене підійти у дальній куток двору. Бажання єдине - зникнути з очей самі знаєте кого. Та забитися в куток самостійно і усамітнитися з хлопцем це виглядає зовсім по різному! Чи не так?

Наївний хлопець-ботан! Невже він чекав на продовження? Я що, виглядаю аж настільки безнадійною чи легковажно-доступною? 

"Забудь про це, хлопче! 

І слину витри!

Нічого особистого. Сам винен. Не слід було мене чіпати першому!"

- Руки прибери! - Огризаюся.

- Що? Що? - Здивовано заморгав через скельця своїх окулярів.

- Мила дівчинка щезла! Я замість неї! - Вмикаю сарказм.

Мій особистий демон, він жорстокий і вміє ранити. Бо я сама зранена і моє власне серце розривається від болю розчарування. Розумію, що цей хлопець лише потрапив під руку. Що нічого мені не зробив і геть ні в чому не винен… Але колючки їжака вже тирчать на всі боки, закриваючи вражене серце…

- Вибач! - Ціджу. - Я сьогодні не в собі, напевно перебрала… - Збрехала й не моргнула. 

Такі собі слова виправдання… Кволе вибачення, але це програма максимум у моєму виконанні на сьогодні. 

Ось таке воно “доросле життя”... Ось так виглядає твоя симпатія та закоханість: понівеченою, зрадженою, безнадійною. Такі уроки отримуєш хочеш ти цього чи ні… Ти вчишся нікому не вірити і нічого не чекати… Самотність не питає, коли повільно оселяється в твоєму загубленому всесвіті, заповзає в кожну клітинку твого тіла.

Слава.

Нарешті вмовив Мію залишити випускний вечір й везу її додому.

- Ось послухай… - Вигукує Мія на сидінні поряд з водійським. - Знаєш, як людина стає твоєю? Вона просто народжується вже такою. Саме для тебе. Навіть якщо на іншому боці всесвіту. І ви зустрінетесь неодмінно. До неї вестимуть сотні “випадковостей”, десяток доріг зіллються воєдино. Просто зрозумієш, що вона твоя. Твоя людина обов'язково торкнеться душі, навіть не встигнувши доторкнутися до тіла. Така зустріч… як джекпот в мільйонній лотереї. І нехай на шляху безліч перешкод… Ноги самі вестимуть вас один до одного, навіть, якщо навколо темрява, ніхто не обіцяв, що шлях буде легким. - Урочисто читає з екрану свого стільникового телефону. 

- Дуже романтична маячня, - буркаю у відповідь, відчуваючи, як в цей час від болю стискається власне серце. 

Витискаю газ, переходячи на більшу швидкість, автівка рветься вперед. Потім вже до запаленого мозку доходить, що я роблю. А ще, що в цю мить ризикую не лише власним життям, а й життям Мії. Збавляю швидкість, стискаючи щосили кермо, що аж кісточки на пальцях побіліли. 

Паркуюся  в дворі нашої оселі. 

Допомагаю на “автоматі” Мії вибратися з автівки.

Дістаю з десяток папірців і декілька конвертів з поштової скриньки біля будинку. 

- У бабусі напевно знову радикуліт розходився, що навіть з будинку не виходила! - Припустила Мія.

- Мабуть! - Погоджуюсь бігцем пробігаючи очима по паперах. 

Рахунки, рахунки, рахунки… Стоп!

“Вірджинія… Університет… Стипендія…”

Швидко пробіг по тексту очима!

"Це ж те про що я думаю?

Невже запрошення, на яке так довго чекав?"

Протер очі й кволо побрів до порогу, досі не вірячи, що це не сон, що це відбувається насправді. Присів  поряд з будинком. Ще й досі не віриться!

- Що сталося? - Занепокоєно запитала сестра.

- Доля кажеш? - Спантеличено посміхнувся. - Немає ніякої долі… Ми самі творці власної долі! - Вигукую збуджено.

Мабуть ще пару місяців тому зрадів би запрошенню. Така можливість. Вирватися з кола, яке повільно але впевнено тягне на дно. Зав’язати з поганою компанією. Відволіктися врешті-решт від смерті батьків, перестати їх оплакувати. Покійна мати явно не бажала б єдиному сину такої долі… Так хочеться, щоб старенька бабця помилилася на мій рахунок. Я не пропащий…

- Що там? - Ніяк не може втямити Мія.

- Наше запрошення до іншого життя! - Бадьоро констатую. 

- Що? Не розумію? 

- Ми їдемо в Штати! 

- Ти візьмеш мене з собою!? - Верещить від радості.

- Звичайно! А хто ще пригледить за моєю малою? У бабці радикуліт, вона не вбігає за тобою! Та й від залицяльників не відіб’є, старенька! 

- Я  на твоєму місці не був би таким впевненим! Сама бачила, як вона намагалася вгріти палицею сусідського собаку, який мав необережність залізти на нашу Люську*(мова йде про собаку). А як же ж бабуся? Вона навряд чи погодиться залишити будинок? - Занепокоєно закінчила сестра.

- Знайдемо їй гарну й спокійну покоївку, яка доглядатиме за нею доки нас не буде вдома!

- Я приїздитиму влітку! - Спробувала заспокоїти власне сумління Мія.

- Обов'язково! - Провів долонею по її голові. 

“Ми їдемо в Штати!”, - знову тихо прошепотів, наче вмовляючи себе.