Глава 24 бонусна

Джуліан

Це почалося не того дня, коли вона ввійшла у вестибюль Ешфорда в м'ятій спідниці й з камінцем у кишені.

Ні. Того дня він просто помітив її. Як помічають тріщину на ідеально відполірованій поверхні — з легким роздратуванням, з думкою, що це потрібно виправити або ігнорувати. Вона була чужорідним елементом у його світі. Збоєм у системі. Дівчинка з розсадника, яка дивилася на нього не з захопленням чи страхом, а з чимось іншим — з викликом? З цікавістю? Він тоді не зрозумів. Просто відзначив: не така, як усі. І пройшов повз.

Але щось зачепилося. Як крихітна скалка під шкірою — не болить, але відчувається.

Він почав помічати її.

Не спеціально. Принаймні, так він говорив собі спочатку. Просто Ешфорд був маленьким світом, а вона — новою змінною в рівнянні, яке він знав напам'ять. Він бачив її в їдальні — завжди за одним і тим самим столиком біля вікна, завжди з Парк, завжди з книжкою або блокнотом. Вона їла суп — завжди суп, — і робила це зосереджено, наче боялася, що їжа зникне, якщо вона відволічеться. Її пальці стискали ложку надто міцно, і він помітив — так, помітив, — що на її руках не було манікюру. Тільки коротко стрижені нігті, обкусана кутикула й крихітні шрами. Руки людини, яка працює. Справжні руки.

Це було перше, що його зачепило. Справжні.

У його світі все було ненастоящим. Усмішки, які нічого не значили. Компліменти, які були валютою. Дотики, які прораховувалися заздалегідь. Навіть власне обличчя в дзеркалі здавалося йому маскою — красивою, дорогою, але маскою. А в неї... у неї все було справжнім. Її страх, коли вона втискалася в колону в перший день. Її гнів, коли вона відповідала Адріану на літературі. Її сміх — рідкісний, несподіваний, — коли Парк говорила якусь дурницю.

Він почав шукати її поглядом.

Спочатку несвідомо. Входив в їдальню — і його очі самі знаходили столик біля вікна. Ішов коридором — і вишукував у натовпі її темно-медове волосся, зібране в недбалий пучок. Сидів на літературі — і ловив себе на тому, що дивиться не на дошку, а на її потилицю, на те, як вона схиляє голову, роблячи нотатки, як покусує кінчик ручки, коли замислюється.

Він ненавидів себе за це.

Джуліан Кросс не шукав нікого поглядом. Це інші шукали його. Це інші хотіли, щоб він їх помітив. А він... він був сонцем, навколо якого оберталися планети. Так було завжди. Так мало бути.

Але вона не оберталася.

У цьому була вся річ. Вона не дивилася на нього з надією. Не намагалася потрапити в його поле зору. Не сміялася голосніше, коли він проходив повз, і не поправляла волосся, як робили інші дівчата. Вона просто... існувала. Окремо від нього. У своїй власній всесвіті, де він був не центром, а лише розмитою плямою на периферії.

І це зводило його з розуму.

Він почав спостерігати за нею. По-справжньому. Як хижак спостерігає за здобиччю — так він говорив собі. Але десь глибоко всередині, в тому місці, куди він боявся заглядати, він знав: це не полювання. Це щось інше.

Він помітив, що вона завжди стискає праву руку в кишені, коли нервує. Помітив, що вона відкушує від яблука маленькими, акуратними шматочками, наче боїться, що воно закінчиться надто швидко. Помітив, що вона читає в бібліотеці допізна, і світло настільної лампи падає на її обличчя так, що воно здається вирізаним з мармуру — бліде, прекрасне, ніжне. Помітив, що вона усміхається Парк інакше, ніж іншим, — ширше, тепліше, з ямочкою на правій щоці. Помітив, що в неї є камінець. Маленький, сірий, з білою прожилкою. Вона діставала його, коли думала, що ніхто не бачить, і стискала в долоні, і її обличчя ставало спокійнішим, наче цей камінець був якорем, що утримує її в реальності.

Одного разу він проходив повз бібліотеку пізно ввечері й побачив її крізь скляні двері. Вона спала, упустивши голову на схрещені руки, а перед нею лежав розкритий томик Шекспіра. Світло лампи падало на її волосся, і вони здавалися розплавленим золотом. Її обличчя уві сні було беззахисним, відкритим, і на губах грала тінь усмішки — наче їй снилося щось хороше.

Він стояв і дивився. Хвилину. Дві. П'ять. Він не знав, скільки часу минуло. Знав тільки, що не може відвести погляду. Щось усередині нього — щось, що він вважав давно померлим, — ворухнулося. Занило. Ожило.

Того вечора він вперше визнав собі: це не гра.

Він намагався боротися. Намагався переконати себе, що це просто цікавість. Що вона — головоломка, яку йому хочеться розгадати. Що його інтерес — інтелектуальний, естетичний, який завгодно, але не... не це.

Але потім був бал.

Він не планував запрошувати її. Це вийшло само — імпульс, який він не зміг і не захотів контролювати. Він побачив її в тій зеленій сукні, яка робила її очі глибокими, як лісові озера, а її шкіру — світлою, як порцеляна, і щось усередині нього зламалося. Або, навпаки, стало на місце. Він досі не зрозумів.

Він підійшов до неї. Простягнув руку. Вона вклала свою долоню в його — тонку, прохолодну, з шорсткою шкірою на подушечках пальців, — і він відчув, як світ навколо зникає. Залишилися тільки вони двоє, і музика, і світло люстр, і її очі, що дивилися в його — прямо, без страху, без гри.

Він сказав їй правду. Вперше за довгий час. «Ти — найсправжніше, що сталося зі мною за дуже довгий час». Це не було частиною плану. Це вирвалося з того місця, про існування якого він сам не підозрював.

А потім він згадав про парі.

Про чортове парі, яке уклав з нудьги та гордині. Про яхту батька, яка ніколи не була йому потрібна. Про Адріана, який дивився на нього з цією вічною зневажливою усмішкою і чекав, коли він оступиться.

І він оступився.

Замість того щоб зізнатися — їй, собі, всім, — що парі було помилкою, що він більше не хоче грати, він зробив найгірше, що міг. Він продовжив гру. Використав її зізнання — її тремтливий, щирий, оголений голос, — щоб виграти. Записав його. Програв друзям. Сміявся разом з ними, хоча всередині все кричало.

Що ти робиш? Зупинись. Вона справжня. Ти руйнуєш єдине справжнє, що в тебе було.