Глава 23

Джуліан

Він не мав тут бути.

Ця думка билася в голові, як пійманий птах об скло, поки він стояв у тіні старої кам'яної стіни, увитої плющем, і дивився. Сад за східним крилом був місцем, про яке знали небагато, і ще менше тих, хто сюди заходив. Занедбаний, забутий, нікому не потрібний — як і він сам, подумав Джуліан з гіркою усмішкою, яка не торкнулася його губ.

Листопадове повітря було холодним, колючим, пробиралося під комір пальта й осідало на шкірі крижаною плівкою. Він стояв тут уже годину. Може, більше. Час втратив сенс, як і багато іншого в останні дні. Він прийшов, тому що не міг не прийти. Тому що якась частина його — та, що ще не померла, не задихнулася під тягарем масок і брехні, — вимагала побачити. Дізнатися. Зрозуміти, що він втратив.

І він побачив.

Вона вийшла з дверей східного крила, і в нього перехопило подих. На ній була сукня кольору теплого меду — відтінку, який ідеально підходив до її волосся, до її очей, до її суті. Вона струменіла навколо неї, як рідке золото, і у світлі ліхтарів, які Мерфі розставив по всьому саду, вона здавалася не реальною, а витканою зі світла й осіннього листя. Вона йшла доріжкою, і її обличчя — бліде, прекрасне, з цими болотяно-зеленими очима, які колись дивилися на нього з довірою й надією, — було спокійним. Майже щасливим.

Вона усміхалася.

Не йому. Ніколи більше йому. Вона усміхалася йому. Лео Мерфі. Хлопцю, який стояв посеред саду з букетом лаванди в руках і дивився на неї так, ніби вона була єдиною людиною у всесвіті.

Джуліан стиснув кулаки в кишенях пальта. Нігті вп'ялися в долоні, і біль був крихітним, якірним — єдиним, що утримувало його тут, у реальності, не дозволяючи провалитися в ту темну, холодну безодню, яка розверзлася всередині нього з того дня, як вона сказала: «Ти нікчемність. Ти не вартий мене».

Він дивився, як Мерфі бере її за руку. Як веде доріжкою, повз палаючі свічки, до старої лавки біля стіни. Як вони сідають поруч, і їхні силуети в тремтливому світлі ліхтариків здаються єдиним цілим — двома людьми, які знайшли одне одного у світі, де все інше було брехнею.

Вона сміялася. Він чув її сміх — легкий, сріблястий, як дзвін маленьких дзвіночків. Той сміх, який він чув тільки одного разу, в бібліотеці, коли вона сперечалася з ним про леді Макбет. Тоді цей сміх був для нього. Тепер — для іншого.

Щось усередині нього стиснулося. Не серце — воно, здавалося, перестало битися в той момент, коли вона вимовила свій вирок. Щось глибше. Щось, що він навіть не знав, як назвати. Душа, може. Або її залишки.

Він дивився, як Мерфі підносить її руку до губ і цілує кісточки пальців — ніжно, благоговійно, як щось священне. Він дивився, як вона не відсторонюється. Як її плечі розслабляються. Як вона стискає його руку у відповідь.

І він зрозумів.

Він втратив її.

Не на час. Не до наступного разу. Назавжди. Вона обрала. І її вибір був не на його користь.

Джуліан заплющив очі. Повіки були гарячими, сухими — він не плакав. Він не вмів плакати. Цьому його навчили з дитинства: Кроси не плачуть. Кроси не показують слабкість. Кроси беруть те, що хочуть, і не оглядаються.

Але він не міг взяти її. Не так. Не після того, що зробив.

Він розплющив очі й знову подивився на них. Вони сиділи на лавці, тримаючись за руки, і мовчали. У цьому мовчанні було щось, чого в нього ніколи не було з нею. Спокій. Довіра. Простота. З ним вона завжди була напружена, як струна, готова порватися. З ним вона завжди чекала підступу, удару, зради. І вона мала рацію.

З Мерфі вона була... собою. Справжньою. Тією Еліаною Восс, яку він побачив у перший день у вестибюлі — налякану, але горду, з камінцем у кишені й вогнем в очах. Тією, яка не боялася сперечатися з ним, не боялася дивитися йому в очі, не боялася бути вразливою.

Він знищив це. Своїми руками. Своїми словами. Своєю грою.

«Вона була слабкою».

Він сказав це. Він, Джуліан Кросс, який ніколи не був слабким — тому що слабкість у його світі була смертним гріхом, — назвав слабкою її. Її, яка була сильнішою за всіх, кого він знав. Її, яка кинулася під машину, щоб врятувати чужу дитину. Її, яка виживала в Ешфорді, не втрачаючи себе. Її, яка подивилася йому в очі й сказала правду, яку ніхто ніколи не наважувався вимовити вголос.

«Ти нікчемність».

Так. Так і є. Він був нікчемністю. Порожнім, холодним, красивим нікчемністю, яке грало людьми, тому що боялося, що якщо перестане грати, то зрозуміє: усередині нічого немає.

Але вона... вона змусила його відчути, що всередині щось є. Щось, що могло б вирости, якби він дав йому шанс. Щось, що вона побачила в ньому — або він думав, що побачила, — і що він сам зруйнував, перш ніж воно встигло розцвісти.

Він дивився на них — на її руку в його руці, на її обличчя, освітлене м'яким світлом свічок, на те, як вона схилила голову до плеча Мерфі, — і відчував, як усередині щось умирає. Остання надія. Остання ілюзія, що він зможе все виправити.

Ні. Не зможе. Занадто пізно.

Вона щаслива. З ним. З Мерфі.

І він має відпустити її. Має піти, зникнути, стримати слово, яке дав Мерфі в тому коридорі. Має дозволити їй жити своїм життям, без нього, без його тіней, без його брехні.

Він уже зробив крок назад, у темряву, коли вона раптом підвела голову й подивилася в його бік.

Не на нього — він стояв надто далеко, в тіні, і вона не могла його бачити. Але вона відчула. Він знав це. Знав по тому, як вона напружилася, як її очі — болотяно-зелені, глибокі, — вдивилися в темряву, наче шукаючи когось.

Мерфі щось запитав, і вона похитала головою, відповідаючи. Відвернулася. Знову подивилася на нього, на Мерфі, на їхні переплетені руки.

Джуліан видихнув. Повітря вийшло з легенів білою хмаркою й розчинилося в листопадовій ночі.

Він розвернувся й пішов геть. Його кроки були тихими, майже безшумними — він навчився рухатися непомітно за роки життя у світі, де кожен твій крок оцінюють. Він ішов темними коридорами Ешфорда, повз портрети засновників, повз двері, за якими спали студенти, повз усе, що колись було його королівством.