Глава 22

Еліана

Минув тиждень.

Сім днів, протягом яких Еллі вчилася дихати заново. Сім днів, протягом яких вона прокидалася, дивилася на тріщину в стелі, перевіряла, чи на місці камінець у кишені, й ішла на заняття. Сім днів, протягом яких світ не впав, хоча, здавалося, мав би.

Джуліан Кросс зник з її життя.

Не буквально — вона все ще бачила його побіжно в коридорах, в їдальні, на літературі. Але він більше не дивився на неї. Не намагався заговорити. Не шукав зустрічей. Коли вони випадково опинялися в одному приміщенні, він відводив погляд першим — швидко, майже поспішно, наче обпікався. Його обличчя залишалося маскою, але Еллі, яка знала його достатньо, щоб розрізняти тріщини в цій масці, бачила: щось змінилося. Він виглядав... втомленим. Схудлим. Як людина, яка не спить ночами.

Частина її — та, що все ще пам'ятала його руку на своїй талії та слова, сказані в бібліотеці, — хотіла підійти. Спитати, в чому справа. Почути, що він скаже. Але інша частина — та, що стояла за дверима кабінету Матео й слухала його сміх, — тримала її на місці. «Вона була слабкою». «Це було легше легкого». Ні. Вона не підійде. Не дасть йому шансу знову її знищити.

Лео був поруч.

Не нав'язливо. Не вимогливо. Просто... поруч. Він чекав на неї після уроків, щоб разом піти в бібліотеку. Приносив гарячий шоколад, коли вона засиджувалася до пізньої ночі. Сміявся над її жартами, навіть коли вони не були смішними. Дивився на неї — завжди, з першого дня, — так, ніби вона була єдиною людиною в кімнаті.

І вона... звикала. Повільно, обережно, як рослина, яка тільки починає тягнутися до світла після довгої зими. Вона все ще не любила його. Не так, як він заслуговував. Не так, як, можливо, колись зможе. Але його присутність більше не лякала. Його дотики — випадкові, легкі, завжди з дозволу — більше не змушували її здригатися. Його усмішка — відкрита, тепла, справжня — почала викликати відповідну усмішку.

У п'ятницю ввечері, коли вона сиділа в своїй кімнаті, безглуздо гортаючи підручник з історії, у двері постукали. Не енергійний дріб Пенні. Не ввічливе постукування Лео. Щось середнє — два удари, пауза, ще один. Код, який вона не знала, але який чомусь змусив її серце битися швидше.

Вона відчинила двері.

На порозі стояла Пенні. У руках вона тримала щось, загорнуте в тонкий папіросний папір, перев'язане срібною стрічкою. Її обличчя сяяло тією особливою, змовницькою усмішкою, яка означала, що вона щось задумала.

— Що це? — спитала Еллі підозріло.

— Подарунок, — відповіла Пенні, входячи в кімнату й простягаючи їй згорток. — Не від мене. Від Лео. Він просив передати й сказати, щоб ти наділа це сьогодні ввечері. І була готова до сьомої.

Еллі взяла згорток. Він був легким, майже невагомим, і пах чимось квітковим — не парфумами, а справжніми квітами, наче папір просочили пелюстками.

— Що він задумав? — спитала вона, розгортаючи стрічку.

— Не маю жодного уявлення, — усміхнулася Пенні, але її очі за окулярами говорили зворотне. — Я всього лише посланниця. А посланців не розпитують про зміст листа. Це давня традиція.

Еллі розгорнула папір.

Усередині лежала сукня. Не вечірня, не бальна, як та, що вона надягала на Осінній Бал. Щось простіше, але від цього не менш красиве. М'яке, струменеве, кольору теплого меду — відтінку, який ідеально підходив до її волосся й робив очі глибшими. Тканина була легкою, майже невагомою, і коли Еллі підняла сукню, вона заструменіла в її руках, як рідке золото. Жодних прикрас, жодних зайвостей — тільки чисті лінії й якість, яка відчувалася в кожному шві.

— О, — видихнула Пенні, заглядаючи через її плече. — У хлопця є смак. Я вражена.

— Пенні, це... — Еллі не могла дібрати слів. — Це занадто. Я не можу це прийняти.

— Можеш, — відрізала Пенні. — І приймеш. Тому що він хоче зробити тобі приємно, а ти заслуговуєш на приємне. До того ж, — вона підморгнула, — якщо ти не надінеш це сьогодні, я особисто надягну його на тебе силою. У мене є досвід — я вдягала свою собаку в светри на Різдво.

Еллі розсміялася. Сміх був легким, несподіваним, і вона раптом зрозуміла, як давно не сміялася по-справжньому.

— Добре, — сказала вона. — Я надягну. Але ти допоможеш мені з волоссям.

— О, люба, — Пенні потерла руки в передчутті, — я тільки цього й чекала.

---

Рівно за п'ять хвилин сьома Еллі стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті й не впізнавала себе.

Сукня сиділа ідеально — м'яко облягала груди й талію, струменіла по стегнах, падала до середини литки легкими, текучими складками. Колір — теплий медовий — робив її шкіру світлою, а очі, зазвичай болотяно-зелені, тепер здавалися глибокими, як лісові озера в сутінках. Пенні уклала її волосся м'якими хвилями, зібравши частину на потилиці срібною заколкою — тією самою, з півмісяцем, яку надягала на Осінній Бал. Макіяж був мінімальним — тільки туш, легкий рум'янець і блиск на губах кольору стиглої малини. На зап'ясті — срібний браслет від мадам Ізабель. У кишені — камінець. Завжди.

— Ти готова, — сказала Пенні, відступаючи на крок і милуючись своєю роботою. — Ні, правда. Ти виглядаєш як... як осіння богиня. Як героїня роману, який я хотіла б написати.

— Ти перебільшуєш, — пробурмотіла Еллі, але її щоки потепліли.

— Ані краплі. А тепер іди. Він чекає.

— Де?

— У саду. За східним крилом. Іди, не змушуй його чекати. І, Еллі... — Пенні взяла її за руку й стиснула. — Просто дозволь собі бути щасливою. Хоча б сьогодні. Добре?

Еллі кивнула, не довіряючи голосу, й вийшла з кімнати.

---

Сад за східним крилом був місцем, про яке мало хто знав.

Еллі виявила його випадково в одну з перших тижнів, коли блукала кампусом, намагаючись знайти місце, де можна сховатися від цікавих очей. Він був старим, занедбаним — не частина офіційного ландшафту Ешфорда, а щось на кшталт забутого куточка, що залишився від колишніх часів. Висока кам'яна стіна, увита плющем, який зараз, у листопаді, потемнів і втратив частину листя, але все ще чіплявся за камені своїми чіпкими вусиками. Старі яблуні, чиї голі гілки тяглися до неба, як руки, що благають пощади. Доріжки, викладені потрісканими кам'яними плитами, між якими пробивалася пожухла трава. У центрі — маленький фонтан, давно не працюючий, з кам'яною чашею, повною опалого листя.