Глава 21

Лео

Він не планував цього.

Весь день після того, як Еллі вткнулася обличчям у його груди й плакала — голосно, відчайдушно, як людина, яка надто довго тримала все в собі, — Лео відчував, як усередині нього закипає щось темне й важке. Гнів. Не той поверхневий, що спалахує й гасне, як сірник. Інший. Глибинний, вулканічний, який піднімався звідкись із самого нутра й вимагав виходу.

Він відвів Еллі в її кімнату. Пенні вже чекала там — вона якимось своїм незбагненним чином завжди знала, коли потрібна, — і взяла турботу про подругу у свої руки. Чай. Плед. Тихі, заспокійливі слова. Лео постояв на порозі, дивлячись, як Еллі, все ще бліда, з червоними очима, але вже трохи спокійніша, згортається клубочком на ліжку, і відчув, як гнів усередині нього стискається в тугий, гарячий кулак.

— Я скоро повернуся, — сказав він тихо.

Пенні підвела на нього очі. За товстими лінзами окулярів вони були серйозними, розуміючими.

— Лео, — почала вона. — Не роби дурниць.

— Я не роблю дурниць, — відповів він. — Я роблю те, що мав зробити давно.

Він вийшов, зачинивши за собою двері, і пішов коридором. Його кроки були швидкими, важкими, і рідкісні студенти, які траплялися назустріч, інстинктивно поступалися дорогою — не зі страху, а з якогось давнього, тваринного інстинкту, який безпомилково розпізнає хижака на полюванні.

Він не знав, де знайде Джуліана Кросса. Але Ешфорд був маленьким світом, а Кросс — його центром. Такі, як він, не ховаються. Вони чекають, коли світ прийде до них.

Лео знайшов його там, де й очікував — у східному крилі, біля високого вікна, що виходило на західну лужайку. Джуліан стояв, прихилившись плечем до рами, і дивився на вулицю. Його обличчя було в профіль, і в холодному листопадовому світлі воно здавалося вирізаним з мармуру — різке, красиве, безжиттєве. Він не палив, не пив, не дивився в телефон. Просто стояв і дивився в порожнечу, як людина, яка щойно втратила щось важливе й ще не усвідомила цього.

Лео підійшов ближче. Його кроки відлунням віддавалися в порожньому коридорі, і Джуліан, звичайно, чув їх. Але він не повернув голови. Тільки коли Лео зупинився за кілька кроків від нього, він повільно, ліниво, наче роблячи ласку, перевів погляд.

Бурштинові очі зустрілися з горіховими.

У коридорі зависла тиша. Густа, важка, як вода перед штормом. Десь далеко, в іншому крилі, грюкнули двері. За вікном вітер гнув голі гілки дубів, і вони дряпали скло, як пальці скелетів. Але тут, між ними, не було нічого, крім напруги, яку можна було різати ножем.

— Кросс, — сказав Лео. Його голос був рівним, але в ньому дзвеніла сталь.

— Мерфі, — відповів Джуліан. Його голос був порожнім, наче він навіть не намагався грати роль. — Прийшов зловтішатися?

Лео похитав головою.

— Я прийшов не зловтішатися. Я прийшов сказати тобі дещо. І ти вислухаєш.

Джуліан відштовхнувся від вікна й повністю повернувся до нього. Тепер вони стояли віч-на-віч — двоє високих, сильних хлопців, розділених кількома футами старого паркету й цілою прірвою нерозуміння. Джуліан був трохи вищий, трохи ширший у плечах, але Лео не відчував себе меншим. Не зараз. Не коли всередині горів цей холодний, чистий вогонь.

— Я слухаю, — сказав Джуліан, і в його голосі майнула тінь колишньої насмішки. Звичка. Броня.

Лео зробив крок уперед.

— Ти більше ніколи не підійдеш до Еллі, — сказав він. Не голосно. Не загрозливо. Просто... констатація факту. Як якби він говорив про погоду або про розклад уроків. — Ти не шукатимеш із нею зустрічей. Не розмовлятимеш з нею в коридорах. Не дивитимешся на неї в їдальні. Ти зникнеш з її життя, Кросс. Повністю. Назавжди.

Джуліан дивився на нього. Його обличчя було маскою, але в очах — у цих чортових бурштинових очах, які так захоплювали всіх в Ешфорді, — щось здригнулося. Щось, схоже на... біль? Гнів? Зависть? Лео не знав і не хотів знати.

— І з якої статі я маю слухати тебе? — спитав Джуліан. Його голос був холодним, але Лео чув під ним тріщину. Тонку, ледь помітну, але тріщину.

— Тому що ти вже зробив достатньо, — відповів Лео. — Ти грав з нею. Використав її почуття. Розтоптав її довіру. Ти перетворив її на ставку у своєму дурацькому парі й сміявся з неї з друзями. Ти зламав щось у ній, Кросс. Щось, що, можливо, ніколи не відновиться повністю. І якщо в тебе залишилася хоч крапля... я не знаю, честі? Совісті? Просто людської гідності? — ти залишиш її в спокої.

Джуліан мовчав. Його щелепа напружилася, жовна заходили під шкірою. Він дивився на Лео, і в його очах йшла боротьба — така ж люта, як та, що вирувала всередині Лео, тільки спрямована в інший бік.

— Ти не розумієш, — сказав він нарешті. Його голос був тихим, хрипким. — Ти не знаєш, що було між нами.

— Я знаю достатньо, — відрізав Лео. — Я знаю, що вона плакала сьогодні. Через тебе. Знову. Я знаю, що вона не спала три ночі після тієї вечірки. Я знаю, що вона стискає свій дурацький камінець так сильно, що на долоні залишаються сліди, і робить вигляд, що все гаразд, хоча всередині в неї все розбито. Я знаю, що ти зробив це з нею. Ти. Не Адріан. Не Торі. Не твій батько чи твоя родина. Ти.

Він зробив ще один крок. Тепер вони стояли майже впритул, і Лео відчував запах його одеколону — дорогий, деревний, з нотками сандалу, — і бачив тонкий білий шрам на його вилиці, який зблизька здавався не вадою, а частиною його краси. Краси, яка руйнувала все, до чого торкалася.

— Вона довіряла тобі, — продовжив Лео, і його голос здригнувся — не від слабкості, а від стримуваної люті. — Вона відкрилася тобі. Вона, яка не довіряє нікому в цьому місці, яка носить камінця в кишені, тому що це єдине, що нагадує їй про дім, яка боїться бути побаченою, — вона дозволила тобі побачити її. Справжню. А ти... ти використав це. Ти записав її зізнання на телефон і програв друзям. Ти назвав її слабкою.

Джуліан здригнувся. Ледь помітно, але Лео побачив. Побачив, як його слова влучили в ціль.

— Я не... — почав Джуліан, але Лео перебив.