Глава 20

Три дні.

Три дні вона ходила коридорами Ешфорда з високо піднятою головою, не дивлячись у його бік. Три дні вона сиділа на уроках, робила нотатки, відповідала на запитання місіс Гартфорд про «Макбета» — о, гірка іронія, п'єса про зраду й амбіції стала її реальністю, — і не дозволяла собі навіть краєм ока глянути на задню парту, де сидів він. Три дні вона їла в їдальні з Пенні та Лео, сміялася над їхніми жартами, пила гарячий шоколад і робила вигляд, що світ не впав.

Три дні — і вона майже повірила, що впоралася.

Майже.

Але Ешфорд був маленьким світом. Занадто маленьким, щоб уникати когось вічно. Занадто тісним, щоб розминутися в коридорах нескінченно. І десь глибоко всередині, в тому місці, де все ще жила біль, вона знала: зіткнення неминуче.

Воно сталося в четвер, після четвертого уроку.

Еллі вийшла з кабінету історії, тримаючи в руках підручник і зошит з нотатками. Пенні затрималася, щоб поставити запитання викладачеві про якийсь історичний парадокс, який не давав їй спокою. Лео чекав унизу, у вестибюлі — вони домовилися разом піти на ланч. Звичайний день. Звичайний коридор. Звичайні кроки по старому, скрипучому паркету.

А потім вона звернула за ріг і зупинилася.

Він стояв там. Один. Прихилившись плечем до стіни, засунувши руки в кишені штанів, з виразом обличчя, який вона не могла розшифрувати. Не маска короля. Не холодна байдужість. Щось інше. Щось, схоже на... бурю, заперту в скляній посудині.

Джуліан Кросс.

На ньому була темно-сіра водолазка, що обтягувала його плечі й груди, і чорні джинси. Волосся, як завжди, зачесане назад, але одне неслухняне пасмо впало на лоба. Тонкий білий шрам на вилиці виділявся в холодному світлі коридорних ламп. Бурштинові очі дивилися прямо на неї, і в них горів вогонь. Не той, що вона бачила раніше — удаваний, розрахований, частина гри. Інший. Справжній. Небезпечний.

— Восс, — сказав він. Його голос був низьким, хрипким, і в ньому звучало щось, чого вона ніколи раніше не чула. Не влада. Не насмішка. Щось, схоже на... відчай?

Вона зупинилася. Серце пропустило удар, потім забилося швидше — зрадливо, проти її волі. Вона ненавиділа себе за це. За те, що він все ще мав над нею владу. За те, що одна його присутність змушувала її кров бігти швидше.

— Кросс, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Дай пройти.

Він не зрушив. Навпаки — відштовхнувся від стіни й зробив крок до неї. Один. Усього один. Але відстань між ними скоротилася, і вона знову відчувала цей запах — сандал, сіль, щось деревне, — і ненавиділа себе за те, що пам'ятала його.

— Нам потрібно поговорити, — сказав він.

— Нам нема про що говорити.

— Є про що. — Його щелепа напружилася, жовна заходили під шкірою. — Що, в біса, ти робиш з Мерфі?

Питання вдарило її, як ляпас. Не самими словами — тоном. У ньому було щось власницьке. Щось, що передбачало, ніби він має право питати. Ніби вона повинна перед ним звітувати.

Щось усередині неї спалахнуло. Гаряче, темне, первісне. Гнів. Не той, що вона відчувала раніше — стримуваний, контрольований, — а справжній, обпікаючий, як лава.

— Що я роблю з Лео? — повторила вона, і її голос задзвенів. — Ти серйозно? Ти, який грав мною, як пішаком у своїй грі, смієш питати мене, що я роблю з іншим хлопцем?

Він завмер. Його обличчя, завжди таке непроникне, на мить здригнулося. У бурштинових очах майнуло щось — здивування? Страх? — і зникло, заховане за маскою.

— Про що ти? — спитав він, але його голос прозвучав інакше. Тихо. Обережно. Як у людини, яка ступає мінним полем.

Еллі гірко усміхнулася. Усмішка вийшла рваною, негарною, зовсім не схожою на ті, що вона бачила в Торі Ланкастер — відточені, крижані, вбивчі. Це була усмішка людини, якій більше нічого втрачати.

— Ти справді думаєш, що я не знаю? — спитала вона. — Про парі? Про спір на яхту твого батька? Про те, як ти записав моє зізнання на телефон і програв своїм друзям, щоб вони посміялися? Про те, як ти сказав, що це було «легше легкого»? Що я «слабка»?

Кожне слово падало, як камінь у тиху воду. І з кожним словом обличчя Джуліана змінювалося. Маска тріскалася, обсипалася шматками, оголюючи щось під нею. Щось, що вона ніколи раніше не бачила. Не король. Не хижак. Не спадкоємець імперії. Просто... хлопець. Загнаний у кут. Наляканий.

— Звідки ти... — почав він, але вона перебила.

— Я чула, — сказала вона, і її голос тремтів — не від слабкості, а від стримуваної люті. — У суботу. На вечірці. Після того, як ти сказав мені всі ці гарні слова в бібліотеці. Після того, як торкнувся моєї щоки й сказав, що я — «єдине справжнє в твоєму житті». Я пішла за тобою, Джуліане. Не знаю навіщо. Може, тому що щось відчувала. Щось неправильне. І я стояла за дверима й слухала, як ти смієшся з мене з Адріаном і Калебом. Як ти вмикаєш запис мого голосу — мого тремтливого, дурного, щирого голосу, — і як ви всі регочете над тим, яка я довірлива дурка.

Вона замовкла, переводячи подих. Повітря в коридорі стало густим, важким, як перед грозою. Джуліан стояв перед нею, і його обличчя було... порожнім. Не маска — гірше. Наче хтось вимкнув світло всередині. Наче він сам не знав, що відчувати.

— Еллі... — почав він, але вона підняла руку, зупиняючи його.

— Не смій, — сказала вона. — Не смій називати мене так. Ти втратив це право, коли зробив мене ставкою у своїй грі. Коли використав мої почуття, мою щирість, моє... все, що я тобі дала, — щоб виграти ту чортову яхту.

Вона зробила крок до нього. Тепер вони стояли віч-на-віч, і вона бачила кожну деталь його обличчя: тонкий шрам, темні вії, родимку біля скроні, яку колись знаходила красивою. Вона дивилася на нього й відчувала, як усередині щось умирає остаточно. Остання іскра. Остання надія, що вона помилилася. Що це було непорозуміння.

— Знаєш, хто ти, Джуліане? — спитала вона тихо. — Ти нікчемність. У тебе є все — гроші, влада, ім'я, зовнішність, — але всередині ти порожній. Ти граєш людьми, тому що боїшся, що якщо вони побачать тебе справжнього, то зрозуміють: там нічого немає. Тільки відлуння. Тільки тіні того, ким ти міг би бути, якби вистачило сміливості.