Глава 19

Недільний ранок настав повільно й неохоче, наче сам світ не хотів прокидатися після вчорашньої ночі.

Еллі лежала у своєму ліжку, натягнувши ковдру до підборіддя, і дивилася на тріщину в стелі. Та була на місці — тонка, звивиста, що йшла від люстри до вікна. Вона провела по ній поглядом, як робила щоранку, наче перевіряючи, чи не змінилося щось за ніч.

Змінилося все.

Вона відчувала це кожною клітинкою тіла. У грудях, де раніше жило щось тепле й тріпотливе — надія, може, або дурна віра в диво, — тепер була порожнеча. Не болісна, не гостра. Просто... порожнеча. Як у кімнаті, з якої винесли всі меблі. Відлуння кроків. Голі стіни.

Вона повернулася на бік і подивилася на свій телефон, що лежав на тумбочці. Екран був темним, але вона знала, що варто їй увімкнути його, як вона побачить десятки сповіщень. Повідомлення від Пенні — тривожні, турботливі, сповнені запитань, на які вона поки не була готова відповідати. Можливо, повідомлення від Лео — вона не перевіряла.

Лео.

При думці про нього всередині щось ворухнулося — не тепло, ні, скоріше, тінь тепла. Спогад про те, як він сидів поруч із нею на холодній траві, як накинув плед їй на плечі, як тримав її руку й говорив слова, яких вона не очікувала почути. «Я закоханий у тебе, Еліано Восс». «Я готовий чекати». «Дай мені шанс».

І вона дала.

Вона все ще не була впевнена, чи правильно вчинила. Частина її — та, що все ще боліла після вчорашнього, — кричала, що це помилка. Що вона не готова. Що вона використовує Лео як пластир на рану, яку залишив Джуліан, і це нечесно по відношенню до нього. Але інша частина — тиха, втомлена, змучена, — пам'ятала, як він дивився на неї. Як чекав, не давлячи, не вимагаючи. Як сказав: «Я не прошу любові. Я прошу шансу».

Може, цього було достатньо. Може, із цього можна було почати.

У двері постукали. Три швидких удари, пауза, ще один. Код Пенні.

— Входь, — сказала Еллі, не встаючи.

Двері відчинилися, і в кімнату прошмигнула Пенні. Вона була в піжамі з пандами, волосся стирчало в усі боки, окуляри сповзли на ніс. У руках — два стаканчики з кавою й паперовий пакет, з якого пахло свіжою випічкою. Вона виглядала так, ніби не спала всю ніч — і, знаючи Пенні, Еллі підозрювала, що так воно й було.

— Доброго ранку, — сказала Пенні обережно, наче боялася сполохати. — Я принесла круасани й каву. І себе. Якщо ти, звичайно, хочеш мене бачити.

Еллі сіла на ліжку й поплескала по місцю поруч із собою. Пенні тут же влаштувалася поруч, схрестивши ноги, й простягнула їй стаканчик. Еллі взяла його обома руками, відчуваючи, як тепло розливається по долонях. Зробила ковток. Кава була гарячою, трохи солодкою — Пенні пам'ятала, як вона любить.

— Дякую, — сказала Еллі.

— Будь ласка. — Пенні відкусила круасан і заговорила з набитим ротом: — Лео розповів мені. Не все. Тільки те, що ти чула їх. Кросса і його... компанію. І про парі.

Еллі кивнула, не підводячи очей від стаканчика.

— Я хотіла розповісти тобі сама. Просто... не могла. Учора.

— Я розумію. — Пенні проковтнула круасан і подивилася на неї серйозно. — Еллі, те, що вони зробили — це підло. Низько. По-свинськи. І якщо ти хочеш, щоб я зламала їхні телефони, зіпсувала їм кредитний рейтинг або запустила в їхні кімнати роботів-павуків, я можу. У мене є технології.

Еллі слабо усміхнулася.

— Дякую, Пенні. Я запам'ятаю.

Пенні кивнула, приймаючи відповідь. Потім її обличчя стало ще серйознішим.

— Лео також сказав, що ви... що він зізнався тобі. І що ти погодилася спробувати.

У кімнаті зависла тиша. Еллі дивилася на свої руки, що обхопили стаканчик, і не знала, що сказати. Вона боялася, що Пенні засудить її. Скаже, що це занадто швидко. Що вона тікає від болю в нові стосунки, і це нечесно. Що вона використовує Лео.

Але Пенні сказала інше.

— Я рада, — промовила вона тихо. — За нього. За тебе. Лео — хороший. Справжній. Не те що... деякі. — Вона скривилася, наче від смаку чогось гіркого. — І якщо хтось і заслуговує на шанс, то це він.

Еллі підвела очі.

— Ти справді так думаєш? Ти не вважаєш, що це... неправильно? Що я погодилася, хоча ще не люблю його?

Пенні похитала головою.

— Любов — це не кнопка, яку можна натиснути, Еллі. Вона приходить по-різному. Іноді — як блискавка. Іноді — як світанок. Повільно. Поступово. Ти не обманюєш Лео — він знає, що ти відчуваєш. Точніше, що не відчуваєш. Поки. І він все одно вирішив бути з тобою. Це його рішення. Його ризик. Ти не повинна відчувати провину за те, що дала йому те, про що він просив.

Еллі мовчала. Слова Пенні осідали всередині, як теплий дощ, пом'якшуючи щось затверділе.

— Я боюся, — зізналася вона. — Боюся, що ніколи не зможу... відповісти йому тим самим. Що я зламана. Що Джуліан... що він зламав щось у мені, і це не полагодити.

Пенні поставила свій стаканчик на тумбочку й взяла Еллі за руку. Її пальці були теплими, маленькими, з обкусаними нігтями — такими ж, як у самої Еллі.

— Ти не зламана, — сказала вона твердо. — Ти поранена. Це різні речі. Рани загоюються. Залишають шрами, так, але загоюються. І Лео... він не намагається замінити того, хто тебе поранив. Він просто хоче бути поруч, поки ти загоюєшся. Це... це рідкісний дар, Еллі. Не відштовхуй його тільки тому, що боїшся.

Еллі стиснула руку Пенні у відповідь. Сльози підступили до очей — не гіркі, як учора, а інші. Теплі. Вдячні.

— Що б я без тебе робила? — прошепотіла вона.

— На щастя, тобі ніколи не доведеться це дізнатися, — усміхнулася Пенні. — А тепер їж круасан. У тебе попереду важкий день. І тиждень. І, можливо, все життя. Але ти впораєшся. Тому що ти — Еліана Восс. Дівчинка, яка кидається під машини, щоб врятувати незнайомих дітей. Дівчинка, яка сперечається з королями про Шекспіра. Дівчинка, яка носить у кишені камінця й вірить, що навіть в Ешфорді є місце для справжнього.

Еллі взяла круасан і відкусила. Тісто було листковим, маслянистим, теплим. Вона жувала й відчувала, як усередині щось повільно, обережно, починає повертатися до життя. Не надія — поки що ні. Але щось, схоже на... бажання жити далі.