Глава 18

Холод пробрався під шкіру, під светр, у самі кістки.

Еллі не знала, скільки часу вона просиділа на мерзлій траві заднього двору, обхопивши коліна руками й дивлячись на місяць. Той уже зрушив далеко вправо, і його світло, все таке ж бліде й байдуже, заливало особняк Матео Еррери сріблом, роблячи його схожим на замок зі страшної казки. Замок, в якому принц виявився чудовиськом, а зізнання в коханні — ставкою в парі.

Вона замерзла. Пальці оніміли, губи посиніли, але вона не відчувала холоду. Точніше, відчувала, але він був десь зовні, далеко, наче між її шкірою та листопадовим повітрям пролягла невидима межа. Усередині було холодніше. Усередині була порожнеча — дзвінка, глуха, як колодязь, у який кинули камінь і так і не почули сплеску.

Парі.

Ставка.

«Я виграв парі».

«Вона була слабкою».

Слова Джуліана Кросса крутилися в голові, як заїжджена платівка. Вона прокручувала їх знову й знову, намагаючись знайти в них якусь ваду, якусь тріщину, в яку можна було б втиснути сумнів. Може, я недочула? Може, це був жарт? Може, він говорив не про мене?

Але вона знала. Знавала, що не недочула. Знавала, що її власний голос, тремтливий і вразливий, прозвучав із динаміка його телефону. Знавала, що його сміх — легкий, вільний, жорстокий — був справжнім. Справжніше за все, що він говорив їй у бібліотеці.

«Ти — єдине справжнє в моєму житті».

Брехня.

«Я падаю в тебе, Еліано Восс».

Брехня.

«Я не знаю, чи є в цього падіння дно».

Брехня, брехня, брехня.

Вона заплющила очі й побачила його обличчя. Не таким, яким воно було в бібліотеці — відкрите, уразливе, з очима, повними болю й ніжності. А таким, яким воно, мабуть, було за тими дверима, коли він сміявся з нею з друзями. Холодне. Довільне. Жорстоке. Обличчя хижака, який щойно загнав здобич і насолоджується моментом.

Десь у кишені знову завибрував телефон. Вона не діставала його. Не хотіла. Але вібрація не припинялася — наполеглива, вимоглива, як серцебиття. Вона знала, хто це. Лео. Або Пенні. Або обоє. Вони хвилювалися. Вони шукали її. Вони... піклувалися.

Справжні.

Ця думка пробилася крізь пелену болю й холоду, як промінь світла в темній кімнаті. Вони були справжніми. Пенні, яка носила шкарпетки з котиками й цитувала Шекспіра, яка паяла роботів уночі й приносила їй каву вранці. Лео, який сміявся над власними жартами й дивився на неї так, ніби вона була єдиною людиною у світі. Вони не грали. Не маніпулювали. Не робили з неї ставку.

Вони просто... були поруч.

І вона потребувала їх. Зараз, більше, ніж будь-коли.

Тремтячими, онімілими пальцями вона дістала телефон. Екран заливало повідомленнями.

Пенні: «Еллі, я обшукала весь будинок. Де ти?»

Пенні: «Я хвилююся. Серйозно. У мене вже сценарії в голові один страшніший за інший. Відповідь, будь ласка!»

Лео: «Я на задньому дворі. Іду до тебе. Не рухайся».

Останнє повідомлення було відправлене три хвилини тому. Еллі підвела очі від екрана й побачила його.

Він ішов через газон — висока постать у шкіряній куртці, освітлена місячним світлом. Його кроки були швидкими, але не бігом — він не хотів її налякати. В одній руці він тримав щось темне, і тільки коли він підійшов ближче, вона зрозуміла, що це плед. Теплий, вовняний, картатий.

Він зупинився за кілька кроків від неї. Його обличчя було в тіні, але вона бачила його очі — горіхові, теплі, сповнені тривоги й чогось ще. Чогось, що вона не могла — або боялася — назвати.

— Еллі, — сказав він тихо. Його голос був м'яким, як плед у його руках. — Можна я сяду поруч?

Вона кивнула, не в силах говорити.

Він опустився на холодну траву поруч із нею — не впритул, але достатньо близько, щоб вона відчувала тепло його тіла. Потім обережно, майже невагомо, накинув плед їй на плечі. Вовна була колючою, але теплою, і пахла чимось знайомим — може, його одеколоном, може, просто домом. Еллі вчепилася в краї пледа онімілими пальцями й натягла його до підборіддя.

Вони сиділи мовчки. Місяць висів над ними, байдужий і прекрасний. Десь далеко, в особняку, все ще грала музика — глухі, ритмічні баси, схожі на биття величезного серця. Але тут, на задньому дворі, було тихо. Тільки вітер шумів у голих гілках дубів та її власне дихання — рване, нерівне, як у людини, яка щойно перестала плакати.

Лео не питав. Не тиснув. Просто сидів поруч, і його присутність була як якір. Як щось тверде й надійне у світі, який щойно розсипався на шматки.

— Я чула їх, — сказала вона нарешті. Її голос був хрипким, чужим. — Джуліана. І його друзів. Вони були в кабінеті, в кінці коридору. Я пішла за ним, тому що... тому що щось було не так. І я почула.

Вона замовкла, збираючись із силами. Слова застрявали в горлі, як сухі крихти, але вона змусила себе продовжувати.

— Це все було парі, Лео. Спір. Вони посперечалися на яхту його батька, чи зможе він змусити мене зізнатися йому в почуттях. Усе, що він говорив мені — на балу, в коридорі, сьогодні в бібліотеці, — все було брехнею. Частиною гри. Він записав моє зізнання на телефон і виграв. Вони сміялися. Він сказав... він сказав, що я була слабкою. Що це було легше легкого.

Її голос зірвався на останньому слові, і вона замовкла, відчуваючи, як до очей знову підступають сльози. Вона заморгала, намагаючись прогнати їх, але вони все одно потекли — гарячі, швидкі, розмиваючи місячне світло в сріблясту мару.

Лео мовчав. Вона відчувала, як він напружився поруч із нею — як скам'яніли його плечі, як стиснулися щелепи. Але він не вибухнув. Не почав лаятися, не схопився, щоб бігти в особняк і бити Джуліану Кроссу обличчя. Він просто сидів і чекав, поки вона буде готова продовжити.

— Я почуваюся такою дурною, — прошепотіла вона. — Такою наївною, глупою, довірливою дурною. Я справді думала... я справді вірила, що він... що я... що між нами було щось справжнє.