Глава 17

Вона не мала йти за ним.

Еллі стояла в порожній бібліотеці, дивлячись на зачинені двері, за якими щойно зник Джуліан Кросс, і відчувала, як усередині борються два голоси. Один — голос розуму, голос Пенні, голос Лео, голос матері — твердив: «Зупинись. Він сказав те, що хотів сказати. Ти сказала те, що хотіла сказати. Залиш усе як є. Іди назад. До друзів. До безпеки».

Але другий голос — тихий, наполегливий, що йшов звідкись із самого нутра, з того місця, де жила інтуїція, — шепотів: «Щось не так. Ти відчуваєш це. Його очі, коли він ішов. Його спина, надто пряма. Його кроки, надто швидкі. Іди за ним. Дізнайся».

Вона стояла, не в силах поворухнутися, і дивилася на двері. Вогонь у каміні потріскував, відкидаючи на стіни танцюючі тіні. Десь далеко, в глибині будинку, глухо пульсувала музика — баси, ритмічні, як биття величезного серця. І в цій тиші, що порушувалася тільки потріскуванням дров і далекими басами, вона все ще відчувала його дотик. Його пальці на своїй щоці. Його губи на своєму чолі. Його дихання, тепле, близьке.

«Ти — єдине справжнє в моєму житті».

«Я падаю в тебе, Еліано Восс».

«Я не знаю, чи є в цього падіння дно».

Слова, які мали зігрівати. Які мали змусити її серце співати. Але натомість вони залишали дивний, гіркуватий присмак на язиці. Наче вона з'їла щось солодке й тільки потім зрозуміла, що воно було з гнильцем.

Вона не могла пояснити це. Не могла логічно обґрунтувати. Але щось у тому, як він пішов — швидко, не оглядаючись, наче втікаючи, — було неправильним. Не таким, яким має бути відхід людини, яка щойно зізналася в почуттях. Людини, яка щойно відкрила душу.

Якщо він був щирим — чому він утік?

Якщо він сказав правду — чому в його очах, на одну коротку мить, майнуло щось схоже на провину?

Еллі зробила крок до дверей. Потім ще один. Її рука лягла на холодну латунну ручку. Вона завагалася — останній шанс зупинитися, останній шанс послухати голос розуму, — але щось усередині неї вже вирішило. Щось, що не могло жити з недомовленістю. Щось, що мало знати.

Вона відчинила двері й вийшла в коридор.

Тут було тихо. Музика з головної зали доносилася приглушено, наче крізь товщу води. Світло було тьмяним, що йшло від настінних бра у формі свічок, і в цьому світлі коридор здавався нескінченним, як у сюрреалістичному сні. Еллі озирнулася. Джуліана не було видно, але вона почула — далеко, за поворотом, — звук кроків. Швидких, впевнених, важких. Вона впізнала б цю ходу з тисячі.

Вона пішла за звуком.

Її власні кроки були тихими, майже безшумними — кеди м'яко ступали по килимовій доріжці, що заглушала звуки. Вона трималася в тіні, ближче до стіни, інстинктивно, як тварина, яка чує небезпеку, але все одно йде вперед. Серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати. Долоні вспотіли. Камінець у кишені джинсів вона стискала так сильно, що його нерівні краї впивалися в шкіру. Біль був крихітним, якірним. Я тут. Я дихаю. Я маю знати.

Вона завернула за ріг і побачила його.

Джуліан ішов коридором попереду, за двадцять кроків від неї. Його спина була прямою, напруженою, плечі розвернуті, але в ході було щось... інше. Не звичайна впевненість хижака, який знає, що весь світ належить йому. Щось більш різке, сіпане. Як у людини, яка намагається втекти від самого себе.

Він звернув ліворуч, у бічний коридор. Еллі прискорила крок, намагаючись не відставати, але й не видати себе. Коли вона дійшла до повороту, то побачила, як він відчиняє двері в кінці коридору — важкі, дубові, з латунною табличкою, на якій щось було написано, але вона не могла розібрати з такої відстані. Він увійшов усередину й зачинив за собою двері. Не грюкнув — акуратно, щільно причинив, як людина, яка не хоче, щоб її турбували.

Еллі підійшла ближче. Крок. Ще крок. Її кеди безшумно ступали по килиму. Повітря в цьому коридорі було іншим — більш спертим, що пахло старим деревом і пилом. Тут явно рідко бували гості. Це була не частина особняка, призначена для вечірок. Це було щось на кшталт кабінету або приватної кімнати.

Вона підійшла до дверей. Табличка свідчила: «Кабінет. Приватна територія». Ручка була латунною, старою, з хитромудрим різьбленням. З-під дверей пробивалася тонка смужка світла.

І з-за дверей долинали голоси.

Еллі завмерла. Її рука, вже простягнута до ручки, застигла в повітрі. Вона прислухалася.

Перший голос — вона впізнала його одразу. Джуліан. Але він звучав інакше. Не так, як п'ять хвилин тому в бібліотеці. Не низько, хрипко, з трудом, наче кожне слово давалося через біль. А легко. Вільно. Майже... весело.

— ...і вона сказала це. Прямо в очі. «Ти мені небайдужий, Джуліане. Набагато більше, ніж я хотіла б». — Він передражнив її голос, розтягуючи слова, роблячи їх карикатурними. — Чесно кажучи, я думав, буде складніше.

Сміх. Не його — чужий. Адріан. Вона впізнала б цей зневажливий, гавкучий сміх де завгодно.

— Я ж казав, — голос Адріана, лінивий, задоволений. — Вони всі однакові. Навіть ця, зі своїми принципами та камінцем у кишені. Досить було пари «щирих» зізнань, трагічного погляду й дотику до щоки. І вона попливла.

— Вона не попливла, — голос Калеба, сухий, аналітичний. — Вона відреагувала на правильно підібрані стимули. Уразливість, відкритість, зізнання в почуттях — усе це тригери для її типу особистості. Рятівниця. Емпат. Вона не могла не відповісти.

— Неважливо, як це називається, — знову Джуліан. Його голос звучав... дивно. Надто голосно. Надто весело. Наче він намагався переконати не тільки їх, а й себе. — Головне — результат. У мене є запис.

Запис?

Еллі відчула, як земля йде з-під ніг. Вона прихилилася до стіни поруч із дверима, тому що ноги раптом стали ватними, нездатними тримати вагу. Запис. Він сказав «запис».

— Покажи, — голос Матео. Він звучав... невпевнено? Чи їй здалося?

Тиша. Потім — її власний голос, спотворений динаміком телефону, але все одно впізнаваний. Її голос, тремтливий, уразливий, оголений.