Глава 16

Музика пульсувала в крові, як друге серце.

Еллі стояла біля бару, стискаючи в руці келих із чимось безалкогольним — Пенні настояла, щоб вона не пила нічого, що могло б затуманити розум, — і дивилася на танцпол, не бачачи його. Перед очима все ще стояло його обличчя. Джуліан. Біля каміна. У чорній водолазці, яка обтягувала його плечі й груди, підкреслюючи кожну лінію, кожен м'яз. Його очі — бурштинові, глибокі, — дивилися на неї через усю кімнату, і в них було щось, від чого в неї досі тремтіли коліна.

— Ти знову дивишся в порожнечу, — голос Лео прозвучав поруч, теплий, з легкою хрипоткою. — Хочеш, принесу щось поїсти? Там міні-бургери. Або брускетта з лососем. Матео не економить на закусках.

Еллі повернулася до нього й спробувала усміхнутися.

— Я не голодна.

Лео подивився на неї уважно. Його горіхові очі, зазвичай повні сміху, зараз були серйозними, вивчаючими. Він стояв близько — досить близько, щоб вона відчувала тепло його тіла й легкий запах його одеколону, щось свіже, з нотками цитруса та морської солі.

— Він тут, так? — спитав Лео тихо. — Кросс. Ти бачила його.

Це не було запитання. Еллі кивнула.

— Біля каміна. Дивився на мене.

Лео помовчав. Потім узяв її за руку — легко, не нав'язливо, просто даючи зрозуміти, що він поруч.

— Що ти хочеш зробити? — спитав він. — Піти? Залишитися? Поговорити з ним?

Еллі подивилася на їхні переплетені пальці. Його рука була великою, теплою, надійною. З ним було спокійно. З ним було просто. Не так, як із Джуліаном, від одного погляду якого все всередині переверталося й летіло в прірву.

— Я не знаю, — сказала вона чесно. — Я думала, що знаю, чого хочу. Триматися подалі. Не вплутуватися. Жити своїм життям. Але коли я бачу його... — вона замовкла, не в силах дібрати слів.

— Коли ти бачиш його, все летить шкереберть, — закінчив за неї Лео. У його голосі не було осуду. Тільки розуміння. І, може, легкий, ретельно приховуваний смуток.

— Так, — прошепотіла вона.

Лео стиснув її руку трохи міцніше.

— Тоді йди до нього, Еллі. Поговори з ним. З'ясуй, що між вами. Тому що поки ти не з'ясуєш, ти будеш стояти ось так — на вечірках, у коридорах, у бібліотеці — і дивитися в порожнечу, думаючи про нього. Це не життя. Це очікування.

Еллі підвела на нього очі. У його погляді було щось, від чого в неї стислося серце. Він відпускав її. Не тому, що хотів. А тому, що знав — вона повинна пройти через це сама.

— Лео, — почала вона. — Я...

— Не треба, — перебив він м'яко. — Не кажи нічого. Просто йди. А я буду тут. Якщо щось піде не так — я тут. Якщо він завдасть тобі болю — я тут. Якщо тобі просто потрібно буде, щоб хтось відвіз тебе додому й замовив піцу — я тут. Добре?

Еллі відчула, як до очей підступають сльози. Вона заморгала, проганяючи їх.

— Добре, — сказала вона. — Дякую тобі. За все.

Він відпустив її руку. Повільно, неохоче, наче відриваючи частину себе.

— Іди, — повторив він. — І будь обережна. У Кросса репутація. Не тільки через гроші. Через те, як він поводиться з людьми.

Еллі кивнула й розвернулася. Пенні, яка стояла за кілька кроків і робила вигляд, що вивчає етикетку на пляшці з водою, зловила її погляд і підбадьорливо усміхнулася.

— Я буду на зв'язку, — прошепотіла вона одними губами.

Еллі зробила глибокий вдих і пішла через кімнату.

---

Він все ще стояв біля каміна.

Полум'я відкидало на його обличчя танцюючі тіні, роблячи його риси ще більш різкими, майже хижими. Водолазка облягала його торс, підкреслюючи широкі плечі й вузьку талію. Одна рука була в кишені джинсів, в іншій він тримав келих із чимось темним — віскі, мабуть. Він не пив. Просто тримав, як вона — свій келих, щоб зайняти руки.

Коли вона підійшла, він не повернув голови. Але вона знала, що він помітив її. Знав по тому, як напружилися його плечі, як побіліли кісточки пальців, що стискали келих.

— Кросс, — сказала вона, зупиняючись за кілька кроків від нього.

Він повільно повернув голову. Бурштинові очі зустрілися з її болотяно-зеленими, і в них було щось, від чого в неї перехопило подих. Не холод. Не байдужість. Щось інше. Щось, схоже на... бурю. Стримувану, контрольовану, але бурю.

— Восс, — відповів він. Голос був низьким, грудним, і в шумі музики він прозвучав так, наче вони були самі. — Ти прийшла.

— Ти дивився на мене, — сказала вона. — Через усю кімнату. Я подумала, що ти хочеш поговорити.

Він помовчав. Потім відставив келих на камінну полицю й повністю повернувся до неї. Тепер він стояв віч-на-віч, і відстань між ними була меншою, ніж слід було б. Вона відчувала запах його одеколону — сандал, сіль, щось деревне, — і бачила тонкий білий шрам на його вилиці, який у світлі полум'я здавався срібним.

— Я хотів поговорити, — сказав він. — Але не тут. Забагато очей. Забагато вух. Ходімо зі мною.

Він простягнув руку. Долонею вгору. Як тоді, на балу.

Еллі дивилася на його руку й відчувала, як усередині борються два голоси. Один — голос розуму, голос Пенні та Лео, — кричав: «Не ходи! Це пастка! Він грає з тобою!» Другий — тихий, глибокий, що йде звідкись із самого нутра, — шепотів: «Іди. Дізнайся. Ти мусиш знати».

Вона вклала свою руку в його.

Його пальці зімкнулися навколо її долоні — теплі, сильні, впевнені. Він повів її через кімнату, повз танцюючі тіла, повз цікаві погляди, повз Адріана, який усміхався, дивлячись їм услід, повз Калеба, який щось швидко друкував у планшеті. Вона не дивилася на всі боки. Вона дивилася тільки на його спину — на широкі плечі, на те, як рухаються м'язи під тонкою тканиною водолазки, на його потилицю з темним волоссям.

Вони вийшли з головної зали в коридор. Тут музика звучала тихіше, приглушено, і повітря було прохолоднішим. Він вів її повз зачинені двері, повз картини в важких рамах, повз підлогові вази з осінніми композиціями. Нарешті він зупинився біля дверей у кінці коридору й відчинив їх.

Це була бібліотека. Маленька, затишна, з книжковими шафами від підлоги до стелі, з каміном, в якому теж горів вогонь, з глибокими шкіряними кріслами та важкими шторами на вікнах. Світло було м'яким, золотавим, що йшло від каміна й кількох настільних ламп. Пахло старими книжками, деревом і димом.