Глава 15

Еліана

Субота почалася з туману.

Еллі прокинулася рано — надто рано, як часто бувало в останні дні, — і перше, що вона побачила, розплющивши очі, було вікно, затягнуте щільною, молочно-білою пеленою. Туман крав обриси дубів, розмивав контури сусідніх будівель, робив світ за склом примарним, нереальним, наче Ешфорд плив у хмарі, відірваний від землі.

Вона лежала в ліжку, натягнувши ковдру до підборіддя, і дивилася на тріщину в стелі. Тріщина була на місці. Вже майже рідна. Вона провела по ній поглядом — від люстри до вікна, — як робила щоранку, наче перевіряючи, чи не змінилося щось за ніч.

Нічого не змінилося. І водночас змінилося все.

Після розмови з Торі минуло три дні. Три дні, протягом яких Еллі намагалася осмислити те, що сталося в східному коридорі. Торі Ланкастер — та сама Торі Ланкастер, яка будувала підступи, розпускала чутки, дивилася на неї як на бруд під ногами, — зізналася їй у втомі. У розгубленості. У тому, що вона «не знає, як жити».

І Еллі, всупереч усьому, їй повірила.

Не тому, що була наївною. Не тому, що не бачила в Торі загрози. А тому, що в той момент, у тому коридорі, в тих блакитних очах вона побачила щось справжнє. Щось, що Торі, можливо, сама не хотіла показувати. Щось, що прорвалося крізь маску королеви Ешфорда — хай на мить, хай випадково, але прорвалося.

І тепер Еллі не знала, що з цим робити.

Вона сіла на ліжку й потягнулася до телефону. Екран засвітився, показуючи повідомлення. Одне від Пенні, відправлене о першій ночі: «Не можу заснути. Думаю про робота. І про те, що в людей теж є баги в прошивці. Може, Торі просто потрібен хороший перезапуск системи?»

Еллі усміхнулася. Пенні навіть о першій ночі залишалася Пенні.

Друге повідомлення від Лео, відправлене о сьомій ранку: «Доброго ранку. Там туман такий, що я ледь не врізався в статую засновника по дорозі в душ. Якщо підеш на сніданок, будь обережна — статуї в Ешфорді підступні».

Усмішка стала ширшою. Лео вмів розсмішити її навіть у найпохмуріші дні. Це було... цінно.

Вона написала йому коротку відповідь: «Дякую за попередження. Буду обходити статуї стороною» — і відклала телефон.

Сьогодні була субота. Жодних занять. Жодних обов'язкових заходів. Тільки вона, кімната, і цілий день попереду. І ще — вечірка в Матео Еррери ввечері.

При думці про вечірку всередині щось стиснулося. Вона не хотіла йти. Пенні вмовляла її весь тиждень, стверджуючи, що «це буде весело» і «там буде Лео, і я, і ми не дамо тобі нудьгувати». Лео, зі свого боку, обіцяв бути «персональним тілоохоронцем від настирливих багатих спадкоємців». Але Еллі знала, що на вечірці буде він.

Джуліан.

Вона не бачила його з тієї розмови в коридорі. Він стримав слово — тримався подалі, не дивився в її бік, не з'являвся в місцях, де вона зазвичай бувала. І це... завдавало болю. Вона ненавиділа себе за це — за те, що їй не було байдуже. За те, що вона все ще пам'ятала його руку на своїй талії, його очі, що дивилися в її, його голос, що говорив: «Ти — найсправжніше, що сталося зі мною за дуже довгий час».

Вона не знала, чи було це правдою. Не знала, чи був він щирим у той момент чи просто грав. Але вона знала, що ці слова засіли в ній, як скалка, і не давали спокою.

У двері постукали. Стукіт був енергійним, вимогливим — Пенні.

— Входь, — сказала Еллі.

Двері відчинилися, і в кімнату влетіла Пенні. На ній була піжама з пандами, волосся стирчало в усі боки, окуляри сповзли на ніс. В одній руці вона тримала два стаканчики з кавою, в іншій — паперовий пакет, з якого стирчали круасани.

— Доброго ранку! — проспівала вона, ставлячи здобич на стіл. — Як спала? Я не спала. Думала про вечірку. І про Торі. І про те, що ти розповіла. І в мене є теорія.

Еллі взяла стаканчик з кавою й зробила ковток. Гарячий, трохи солодкий, зігрівальний.

— Яка теорія?

Пенні сіла на край ліжка, схрестивши ноги, й подалася вперед. Її очі за товстими лінзами горіли тим самим вогнем, який з'являвся в неї, коли вона розгадувала складну задачу.

— Торі Ланкастер ніколи — ніколи — не показує слабкість. Це факт. Я знаю її з першого класу. Вона плакала, тільки коли думала, що ніхто не бачить. Вона завжди, завжди носить маску. І раптом вона знімає її перед тобою? Перед тобою, Еллі? Дівчиною, яку вона вважає загрозою? Це не складається.

Еллі зробила ще ковток кави. Слова Пенні відлунням відбилися в її власних думках — вона думала про те саме.

— Може, вона справді втомилася, — сказала вона невпевнено. — Може, навіть у Торі Ланкастер є межа.

Пенні похитала головою.

— У таких, як Торі, немає межі. У них є стратегія. — Вона відкусила круасан і заговорила з набитим ротом: — Подумай сама. Що вона отримала, показавши тобі «уразливість»? Вона отримала твоє співчуття. Твоє розуміння. Вона перестала бути ворогом і стала... ким? Жертвою? Кимось, кого можна пожаліти?

— Я не жалію її, — сказала Еллі. — Я просто... я побачила в ній людину. Не королеву. Не стерву. Просто людину, яка заплуталася.

— Ось! — Пенні тицьнула в неї пальцем. — Саме цього вона й домагалася. Щоб ти побачила в ній людину. Щоб ти перестала сприймати її як загрозу. Щоб ти розслабилася. І коли ти найменше очікуватимеш — бах! — вона завдасть удару.

Еллі мовчала. У словах Пенні була логіка. Холодна, цинічна, але логіка. І все ж... вона згадала очі Торі в тому коридорі. У них було щось, що не вписувалося в теорію про маніпуляцію. Щось, схоже на... відчай?

— Я не знаю, Пенні, — сказала вона нарешті. — Може, ти маєш рацію. Може, це все гра. Але якщо я почну бачити в кожній людині ворога, який тільки й чекає, щоб мене вдарити... я стану такою самою, як вони. Я перестану бути собою.

Пенні замовкла. Її очі за окулярами стали м'якшими.

— Ти маєш рацію, — сказала вона тихо. — Пробач. Я просто... я хвилююся за тебе. Ти — найкраще, що сталося зі мною в цьому місці. І я не хочу, щоб хтось завдав тобі болю.