Глава 13

Листопад у Коннектикуті був жорстоким.

Не тією жорстокістю, що кидається в очі — ураганами, грозами, сніговими бурями. Ні, жорстокість листопада була тихою, вкрадливою, як петля, що повільно затягується. Дні ставали коротшими, і сонце, якщо взагалі з'являлося, висіло низько над горизонтом — бліде, анемічне, наче в нього не було сил піднятися вище. Світло, яке воно давало, було сірим, розсіяним, і в цьому світлі навіть найкрасивіші будівлі Ешфорда здавалися втомленими, постарілими. Дерева стояли голі, чорні, і їхні гілки, розгойдувані вітром з Атлантики, дряпали небо, як пальці скелетів.

Еллі мерзла постійно.

У кімнаті гуртожитку було тепло — старі радіатори працювали справно, — але холод, здавалося, проникав не ззовні, а зсередини. Вона куталася в кашеміровий кардиган, куплений Пенні, пила гарячий чай літрами, спала під двома ковдрами, але все одно прокидалася з крижаними пальцями та відчуттям, що десь усередині оселився маленький, упертий шматочок зими.

Після розмови в коридорі минуло два тижні. Джуліан Кросс стримав слово — він тримався подалі. Вона бачила його побіжно: в їдальні, за Столом Засновників, де він сидів з кам'яним обличчям, не дивлячись у її бік; у коридорах, де він проходив повз, наче вона була порожнім місцем; на літературі, куди він тепер приходив рівно до початку уроку й ішов одразу після дзвінка, не затримуючись ні на секунду.

Торі Ланкастер, навпаки, стала з'являтися частіше.

Вона не робила нічого відкрито — Торі ніколи не бруднила рук. Але Еллі відчувала її присутність, як відчувають наближення грози по тому, як важчає повітря. Погляди, які Торі кидала на неї в їдальні, були довгими, вивчаючими, і в них більше не було льоду — там був вогонь. Холодний, синій, пожираючий усе на своєму шляху. Чутки, які циркулювали академією, ставали все більш брудними: хтось казав, що Еллі сама підбудувала «порятунок» Медісон, щоб потрапити в Ешфорд; хтось — що вона переслідує Джуліана, не приймаючи відмови; хтось — що вона вже «переключилася» на Лео, тому що він «більш доступна ціль».

— Не слухай, — казала Пенні щоразу, коли Еллі поверталася в кімнату з кам'яним обличчям і стиснутими кулаками. — Це все Торі. Вона намагається зламати тебе зсередини, тому що ззовні не може.

— Я знаю, — відповідала Еллі. — Але це... виснажує.

І це справді виснажувало. Вона відчувала себе як людина, що йде мінним полем — кожен крок міг стати останнім, кожне слово могло бути використане проти неї. Вона стала мовчазнішою. Обережнішою. Навіть з Лео та Пенні вона іноді ловила себе на тому, що зважує кожну фразу, перш ніж вимовити.

Лео помічав це.

— Ти сьогодні тиха, — сказав він одного вечора, коли вони сиділи в бібліотеці. Він відклав підручник з економіки й подивився на неї своїм теплим, уважним поглядом. — Що сталося?

— Нічого, — відповіла вона автоматично. — Просто втомилася.

— Еллі. — Він нахилився вперед, і його горіхові очі стали серйозними. — Ти можеш мені говорити. Правда. Я не з тих, хто буде судити чи пліткувати. Я просто... я хочу допомогти. Якщо можу.

Еллі подивилася на нього. На його відкрите, чесне обличчя. На легку щетину на підборідді — він забув поголитися вранці. На те, як він хмурився, щиро переживаючи за неї.

І щось усередині неї зламалося. Не від слабкості — від втоми тримати все в собі.

— Я втомилася, Лео, — сказала вона, і її голос здригнувся. — Втомилася від того, що кожен мій крок розглядають під мікроскопом. Втомилася від чуток, які розпускає Торі. Втомилася від того, що Джуліан дивиться крізь мене, наче мене не існує, хоча два тижні тому він тримав мене за руку й казав, що я — найсправжніше, що з ним сталося. Втомилася прикидатися, що мені байдуже, хоча насправді мені не байдуже, і я ненавиджу себе за це.

Вона замовкла, відчуваючи, як гарячі сльози підступають до очей. Вона заморгала, намагаючись прогнати їх, але одна все одно скотилася по щоці. Швидка, зрадлива, солона.

Лео мовчав. Потім повільно, дуже повільно, простягнув руку й накрив її долоню своєю. Його рука була теплою, великою, з довгими пальцями — пальцями піаніста, хоча він не грав.

— Еллі, — сказав він тихо. — Ти маєш право втомлюватися. Маєш право злитися. Маєш право плакати. Ти людина, а не машина. І те, що ти відчуваєш — це нормально. Це правильно.

Вона підвела на нього очі. В його погляді не було жалю — тільки розуміння. Тепле, спокійне, як світло настільної лампи.

— Чому ти такий... хороший? — спитала вона, і її голос прозвучав хрипло, з надривом.

Він усміхнувся — м'яко, сумно.

— Я не хороший. Я просто... я знаю, як це, коли тебе судять за те, ким ти народився. Мій батько — мер, і я все життя був «сином мера». Люди дружили зі мною не тому, що я Лео, а тому що я Мерфі. Вони хотіли доступу до батька, до зв'язків, до грошей. Я навчився розрізняти, хто справжній, а хто — ні. І коли я зустрів тебе... — він зробив паузу, добираючи слова. — Ти навіть не знала, хто я, коли врятувала Медісон. Ти не думала про вигоду. Ти просто кинулася під машину, тому що там була дитина в небезпеці. Це... це найсправжніше, що я будь-коли бачив.

Еллі дивилася на їхні руки — її, бліду, з обкусаною кутикулою, і його, засмаглу, з чистими, доглянутими нігтями. Дві руки на столі в бібліотеці. Двоє людей, які намагалися знайти себе у світі, де всі носять маски.

— Дякую, — прошепотіла вона. — За те, що ти тут.

— Завжди, — відповів він просто.

---

Наступного дня все змінилося.

Еллі йшла коридором після уроку біології, думаючи про майбутній тест і про те, що забула зошит у кабінеті. Коридор був майже порожній — велика перерва, всі в їдальні або в загальній вітальні. Її кроки відлунням віддавалися від кам'яних стін, і в цьому звуці було щось самотнє, майже зловісне.

Вона завернула за ріг і зупинилася.

Біля вікна, в тому самому місці, де два тижні тому стояв Джуліан, тепер стояла Торі Ланкастер. Вона була одна. Без почту, без підспівувачок, без своєї звичайної зграї блондинок з порожніми очима. Просто Торі — в ідеально сидячій формі, з платиновим волоссям, укладеним волосок до волоска, і з обличчям, яке було... спокійним. Надто спокійним. Як море перед штормом.