Глава 11

Еліана

Ранок понеділка почався з головного болю.

Еллі прокинулася з відчуттям, ніби хтось усю ніч затягував гвинти в її скронях — повільно, методично, з садистським задоволенням. Вона розплющила очі й витріщилася на тріщину в стелі, яка за ці тижні стала майже рідною. Тріщина була на місці. Все інше — ні.

Після балу минуло два дні. Два дні, протягом яких вона майже не виходила з кімнати, прикидаючись хворою. Пенні приносила їй їжу, чай і новини з зовнішнього світу, які Еллі вислуховувала із заплющеними очима, лежачи на ліжку й удаючи, що спить.

Новини були… очікуваними.

Уся академія гуділа. Осінній Бал став головною темою розмов, і в центрі цих розмов була вона. Еліана Восс. Стипендіатка. Дівчинка з розсадника. Та, з якою Джуліан Кросс танцював один танець, який тривав цілу вічність, а потім пішов, навіть не глянувши на Торі Ланкастер.

Версії множилися, як гриби після дощу. Одні казали, що Джуліан просто хотів розлютити Торі й вибрав для цього найнепідхожішу кандидатуру. Інші — що він справді захопився «новенькою», але це тимчасово, як осіння гарячка. Треті — найжорстокіші — твердили, що Еллі сама «вішалася йому на шию», використовуючи свої «дешеві чари».

— Не слухай їх, — казала Пенні, сидячи на краю її ліжка й чистячи апельсин. Її пальці, спритні й швидкі, знімали шкірку однією довгою, безперервною спіраллю. — Вони просто заздрять. Ти була королевою балу, навіть якщо офіційна корона залишилася на голові Торі. Ти змусила їх усіх дивитися на тебе. Ти змусила його дивитися на тебе. Це перемога.

— Я не хотіла перемагати, — відповідала Еллі, дивлячись у стелю. — Я просто хотіла пережити цей вечір.

— І ти пережила. Більше того — ти сяяла. А тепер, — Пенні простягнула їй часточку апельсина, — з'їж це і вставай. Сьогодні понеділок. У нас література. Місіс Гартфорд не прийме «головний біль» як поважну причину для пропуску. Вона скаже, що в леді Макбет теж боліла голова, але це не завадило їй брати участь у вбивстві короля.

Еллі слабо усміхнулася й взяла апельсин. Сік був кисло-солодким, освіжаючим, і на мить біль у скронях відступив.

Вона встала, одяглася — у новий одяг, який все ще здавався чужим, але вже не лякав, — і вийшла в коридор разом із Пенні. Коридори Ешфорда зустріли її звичним гулом голосів, запахом воску та старого дерева, і — новим — шепотом за спиною.

— Дивись, це вона…

— Та сама Восс…

— Як вона взагалі посміла…

Еллі йшла, дивлячись просто перед собою, і стискала в кишені спідниці камінця. Він був на місці. Холодний, шорсткий, справжній. Єдине, що не змінилося.

---

Кабінет літератури зустрів їх звичним запахом старого паперу, чаю «Ерл Грей» і сушених квітів. Місіс Гартфорд уже сиділа за своїм столом, і її гострі, пташині очі ковзнули по Еллі, коли та ввійшла. На мить Еллі здалося, що вчителька дивиться на неї довше звичайного — з якимось новим, оцінювальним виразом. Але місіс Гартфорд нічого не сказала, тільки кивнула, дозволяючи їй пройти на місце.

Еллі сіла за свою парту — другий ряд, біля вікна. Пенні влаштувалася поруч, дістаючи свій незмінний блокнот і три ручки різних кольорів. У кабінеті поступово збиралися студенти. Еллі дивилася у вікно на сіре, листопадове небо й намагалася не думати про те, що за кілька хвилин тут з'явиться він.

Джуліан Кросс.

Вона не бачила його з балу. Не отримувала від нього повідомлень. Не стикалася з ним у коридорах — то чи випадково, то чи він навмисне уникав її. Вона не знала, що відчуває з цього приводу. Полегшення? Розчарування? Страх? Усе відразу, змішане в тугий, гарячий грудку під грудиною.

Двері відчинилися, і вона інстинктивно напружилася. Але це був не Джуліан.

Увійшов Адріан Блеквуд. Його сірі очі знайшли її миттєво, і на його губах заграла та сама усмішка — зневажлива, всезнаюча, як у кота, який щойно з'їв канарку й чекає, коли хазяйка виявить пір'я. Він пройшов до своєї парти — тепер він сидів на три ряди ближче до неї, ніж на початку семестру, — і сів, не зводячи з неї погляду.

— Восс, — промовив він досить голосно, щоб чули всі. — Чудово виглядаєш. Для людини, яка не спала всю ніч, ридаючи в подушку.

По кабінету пробігли смішки. Еллі стиснула ручку так, що побіліли кісточки. Пенні поруч із нею напружилася, готова заступитися.

— Блеквуд, — голос місіс Гартфорд прозвучав сухо, як осіннє листя під ногами. — Якщо ви закінчили демонструвати свою дотепність, можливо, ми почнемо урок? Чи ви хочете поділитися з класом, чому вас так хвилює якість сну міс Восс?

Смішки стихли. Адріан усміхнувся, але замовк.

Двері відчинилися знову. Увійшли Калеб Сінклер і Матео Еррера. Вони зайняли свої місця — Калеб з прямою, як палиця, спиною, Матео розвалкою, з вічною тінню усмішки на губах. Його темні очі ковзнули по Еллі, і в них майнуло щось — не вороже, скоріше, цікаве. Майже дружнє. Він навіть кивнув їй — ледь помітно, але вона помітила.

Джуліана не було.

Еллі не знала, радіти цьому чи ні.

— Доброго ранку, клас, — почала місіс Гартфорд, підводячись з-за столу. — Сьогодні ми продовжимо обговорення «Макбета». Але перш ніж ми поринемо в безодні шотландських амбіцій, я хочу представити вам нового студента.

Нового студента? У середині семестру? По кабінету пробіг здивований шепіт.

— Входьте, містере Мерфі, — сказала місіс Гартфорд, дивлячись на двері.

Двері відчинилися, і до кабінету ввійшов він.

Еллі знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити. Прізвище. Мерфі. Те саме прізвище. Мер міста, чию дочку вона врятувала. Медісон Мерфі.

Хлопець, який стояв біля дошки, був високим — майже як Джуліан, але складений інакше. Не хижа, стримувана сила, а якась легка, спортивна підтягнутість, як у бігуна на довгі дистанції або плавця. У нього було світло-каштанове волосся, що падало на лоба м'якими хвилями, і очі — дивовижного, теплого відтінку, кольору лісового горіха із золотими іскрами. Риси обличчя були приємними, відкритими, без тієї різкої, лякаючої краси, як у Джуліана або Адріана. Він виглядав як людина, яка багато сміється і рідко злиться. На ньому була форма Ешфорда, але сиділа вона на ньому трохи недбало — краватка зав'язана не ідеально, верхній ґудзик розстебнутий, рукава закотані до ліктів, відкриваючи засмаглі передпліччя з легким пушком світлого волосся.