Глава 10

Джуліан

Дим від сигарети піднімався до стелі тонким, тремтливим струменем, розчиняючись у напівтемряві кімнати, як думки, які він не міг — або не хотів — додумати до кінця.

Джуліан Кросс сидів у глибокому шкіряному кріслі біля вікна, відкинувши голову на спинку, і дивився, як за склом умирає ніч. Світанок ще не настав, але темрява вже втратила свою густоту, стала сірою, водянистою, як стара акварель. Десь далеко, за вершинами дубів, небо починало світлішати — повільно, неохоче, наче саме сонце не хотіло повертатися в цей світ.

Він не спав.

Сон не приходив — вигнаний, випалений думками, які кружляли в голові, як осіннє листя на вітрі, не знаходячи спокою. Він сидів тут уже кілька годин — з тих пір, як пішов з балу. Смокінг все ще був на ньому, але метелик давно розв'язаний і бовтався на шиї, верхні ґудзики сорочки розстебнуті, відкриваючи груди. Волосся, зазвичай зачесане назад у бездоганному порядку, тепер падало на лоба скуйовдженими пасмами — він то й раз проводив по них рукою, скуйовджуючи ще більше.

У попільничці на підлокітнику ріс горбок недопалків. Він палив рідко — тільки коли потрібно було думати, а думки не слухалися. Сьогодні була саме така ніч.

Кімната тонула в тінях. Це була його особиста територія — не кімната в гуртожитку, а окрема квартира в східному крилі, привілей, який родина Кроссів забезпечувала академії щедрими пожертвами вже три покоління. Тут усе було його: книжки на полицях, які він справді читав, а не просто виставляв напоказ; вініловий програвач у кутку з колекцією старих джазових платівок; фотографії на стіні — не родинні портрети, а чорно-білі знімки океану, які він робив сам у ті рідкісні моменти, коли залишався наодинці з собою.

На столику біля крісла лежав телефон. Екран був темним, але Джуліан знав, що варто йому взяти його в руки, як він побачить десятки повідомлень. Від Торі — гнівних, вимогливих, сповнених отрути, замаскованої під турботу. Від Адріана — насмішкуватих, з колкостями, які той вважав дотепністю. Можливо, від матері — з питаннями про бал, про Торі, про «правильних» людей, з якими він мав спілкуватися.

Він не взяв телефон. Він дивився у вікно й думав про неї.

Еліана Восс.

Ім'я звучало в голові, як нота, взята віолончеллю — низька, глибока, вібруюча десь у грудях. Він повторював його про себе знову й знову, наче куштував на смак. Е-лі-а-на. Три склади, які не мали нічого значити, але значили. Забагато.

Він заплющив очі й побачив її.

Ось вона входить у бальну залу — в цій проклятій зеленій сукні, яка робила її шкіру світлою, а очі — глибокими, як лісові озера. Ось вона йде крізь натовп, пряма, з піднятим підборіддям, і люди розступаються перед нею — не як перед ним, зі страхом, а з чимось іншим. З цікавістю. З захопленням. Ось вона дивиться на нього через всю залу, і в її очах — не страх, не улесливість, не розрахунок. Просто… питання. «Хто ти насправді?»

А потім — танець.

Він не планував запрошувати її. Це вийшло само — імпульс, який він не зміг і не захотів контролювати. Він побачив її там, біля столика в ніші, з цим смішним келихом шампанського в руках, і щось усередині нього зламалося. Або, навпаки, стало на місце. Він досі не зрозумів.

Її рука в його руці. Тонка, прохолодна, з шорсткою шкірою на подушечках пальців — слідами роботи, справжньої роботи, не тієї, що роблять у спортзалах і спа-салонах. Її талія під його долонею — він відчував, як вона тремтить, як б'ється її серце десь під ребрами, швидко-швидко, як у пійманого птаха. Її очі, що дивляться в його — прямо, без гри, без кокетства. Вона не намагалася йому сподобатися. Вона просто була.

І він сказав їй те, чого не говорив нікому.

«Ти — найсправжніше, що сталося зі мною за дуже довгий час».

Він розплющив очі й різко видихнув. Повітря вийшло з хрипом, наче він тримав його весь цей час.

Що він наробив?

У двері постукали. Не ввічливо, не боязко. Три удари — важких, вимогливих. Він знав цей стукіт.

— Відчинено, — сказав він, не повертаючи голови.

Двері відчинилися, і в кімнату ввійшли троє.

Калеб першим. Як завжди. Рудоволосий, в окулярах, в ідеально сидячому темно-сірому костюмі — він навіть о четвертій ранку виглядав так, ніби щойно вийшов із засідання ради директорів. Його обличчя було зосередженим, губи стиснуті в тонку лінію. Він тримав у руках планшет — звичайно, планшет, Калеб ніколи не розлучався з технологіями, — і дивився на Джуліана з виразом, який можна було описати як «я ж тобі казав».

За ним — Матео. Смаглявий, красивий, з вічною тінню усмішки на губах, але сьогодні ця усмішка була натягнутою, неприродною. Він був без піджака, в одній білій сорочці з закоченими рукавами, що відкривали засмаглі передпліччя. Волосся скуйовджене — він, на відміну від Калеба, явно не готувався до виходу, а просто схопився з ліжка. У руках він тримав пляшку віскі й чотири стакани.

Останнім — Адріан. Попелястий блондин з обличчям падшого янгола й сірими очима, в яких навіть зараз, у напівтемряві, танцювали іскри злого веселощів. Він був у смокінгу, але метелик зник, комір розстебнутий, а на губах грала та сама усмішка — зневажлива, всезнаюча, як у людини, яка щойно побачила підтвердження своїм найгіршим підозрам і насолоджується цим.

Вони ввійшли й розсілися — Калеб на диван, прямий як палиця, Матео в сусіднє крісло, розвалившись із вдаваною недбалістю, Адріан залишився стояти біля дверей, прихилившись плечем до одвірка й схрестивши руки на грудях.

Тиша тривала кілька секунд. Важка, густа, як вода перед штормом.

— Ну, — сказав Адріан нарешті, і його голос був як лезо, загорнуте в оксамит, — це було… ефектно.

Джуліан не відповів. Він дивився у вікно, на світле небо, і мовчав.

Матео відкрив віскі й розлив по стаканах. Золотава рідина плескалася в склі, ловлячи перші промені світанку. Він простягнув один стакан Джуліану. Той узяв, але пити не став — просто тримав, відчуваючи холод скла й тепло алкоголю всередині.