Глава 9

Музика змінилася.

Струнний квартет, наче підкоряючись якомусь нечутному сигналові, перейшов від урочистого вальсу до чогось повільнішого, глибшого. Віолончель взяла низьку, тягучу ноту, і скрипки заспівали над нею — сумно, пронизливо, як осінній вітер у голих гілках. Це був не вальс. Це було щось інше — щось, що вимагало не кружляння, а повільного, майже нерухомого руху, коли двоє просто стоять один навпроти одного, і світ навколо перестає існувати.

Джуліан Кросс зупинився в центрі танцювального паркету й повернувся до неї.

Еллі відчувала, як погляди сотень людей впиваються в неї — у її спину, в її потилицю, в її обличчя. Вона відчувала їх, як фізичний тиск, як жар від невидимого вогню. Десь там, біля столика в ніші, Пенні, мабуть, забула, як дихати. Десь там, біля столу для обраних, Торі Ланкастер дивилася на них, і її блакитні очі, Еллі була впевнена, зараз були кольору льоду, в який ударила блискавка. Десь там, у натовпі, Адріан Блеквуд напевне усміхався своєю зневажливою, злою усмішкою, передчуваючи драму. Десь там, можливо, були Калеб і Матео, які спостерігали за своїм королем з тією особливою, оцінювальною увагою, яка властива тільки тим, хто знає його з дитячого садка.

Але все це було десь там. Далеко. На периферії.

Тут, у центрі паркету, існували тільки двоє.

Джуліан дивився на неї згори вниз. У світлі кришталевих люстр його очі здавалися майже золотими — розплавлений бурштин, у якому танцювали іскри. Тонкий білий шрам на вилиці, зазвичай ледь помітний, тепер виділявся чіткіше — може, через гру світла, а може, через те, що його обличчя було ближче, ніж будь-коли. Вона бачила кожну деталь: темні вії, що відкидали тіні на вилиці; легку щетину, що проступала на важкій щелепі; маленьку родимку біля скроні, яку раніше не помічала; те, як пульсує жилка на його шиї — рівно, спокійно, на відміну від її власного серця, яке калатало десь у горлі.

Він підняв руку й поклав долоню на її талію.

Дотик був легким, майже невагомим, але Еллі відчула його всім тілом. Тепло його долоні проникло крізь тонкий шовк сукні й розтеклося по шкірі, як гарячий мед. Її дихання збилося — зовсім трішечки, але він, звичайно, помітив. Його губи здригнулися в тому самому мікроскопічному русі, яке не було усмішкою, але було чимось більшим.

— Тремтиш, — сказав він тихо. Так тихо, що тільки вона могла чути.

— Холодно, — збрехала вона.

— Брехуха.

Він узяв її праву руку в свою ліву й підняв їх — класична позиція для повільного танцю, але в його виконанні це виглядало інакше. Не як формальність. Як щось більш інтимне. Його пальці переплелися з її — довгі, сильні, теплі. Вона відчувала кожну фалангу, кожну кісточку, кожен мікрорух. Її долоня в його руці здавалася маленькою, крихкою, але не слабкою. Ніколи не слабкою.

— Поклади руку мені на плече, — сказав він.

Вона підкорилася. Її ліва долоня лягла на його плече — тверде, як камінь, під тонкою тканиною смокінга. Вона відчувала жар його тіла навіть крізь шари одягу. Відчувала, як рухаються м'язи під її пальцями, коли він робить крок.

Вони почали рухатися.

Це не було схоже на танець, який вона бачила у фільмах або уявляла собі. Вони не кружляли по залі, не робили складних па. Джуліан просто вів її — повільно, плавно, майже непомітно зміщуючись то в один бік, то в інший. Його рухи були скупими, економними, але в них відчувалася сила. Стримана, контрольована, готова будь-якої миті вирватися назовні. Як у хижака, який дозволяє собі бути ніжним.

Еллі дивилася на його обличчя й не могла відвести погляду. Він дивився на неї у відповідь. Його очі не відпускали її — бурштинові, глибокі, вони, здавалося, бачили не тільки її обличчя, а й щось під ним. Щось, що вона ховала. Щось, про що навіть сама не знала.

— Чому ти прийшла? — спитав він. Його голос був низьким, вібруючим, і вона відчувала його грудьми — так близько вони стояли.

— Мене запросили, — відповіла вона. — Подруга.

— Я не про це. — Він трохи сильніше стиснув її талію, і вона відчула, як його пальці вдавлюються в шовк. Не боляче. Просто… відчутно. — Чому ти прийшла сюди? В Ешфорд. Чому ти залишилася?

Еллі моргнула. Питання застало її зненацька. Вона очікувала чого завгодно — насмішки, виклику, гри. Але не цього. Не питання, яке звучало так, ніби йому справді було важливо почути відповідь.

— Я… — вона завагалася. — Я врятувала дочку мера. Мене відправили сюди як подяку. У мене не було вибору.

— Вибір є завжди. — Його очі звузилися. — Ти могла поїхати. У перший же день. Після того, як Адріан спробував тебе зламати. Після того, як Торі попередила тебе триматися подалі. Після того, як ти зрозуміла, що це місце — клітка. Ти могла зібрати речі й повернутися в свій розсадник. Але ти залишилася. Чому?

Еллі дивилася на нього й відчувала, як усередині щось стискається. Він мав рацію. Вона могла поїхати. Вона думала про це. У ту першу ніч, лежачи в ліжку й дивлячись на тріщину в стелі, вона уявляла, як телефонує матері й каже: «Забери мене. Я не можу. Це занадто». Але вона не подзвонила. Вона залишилася.

— Тому що я не тікаю, — сказала вона нарешті. — Я ніколи не тікаю. Навіть коли страшно. Навіть коли здається, що все проти мене. Я залишаюся й дивлюся в обличчя тому, що мене лякає. Це єдине, що я вмію робити добре.

Він дивився на неї. Довго. Його обличчя було непроникним, але в очах — у цих бурштинових, бездонних очах — щось відбувалося. Щось, що вона не могла розшифрувати.

— Ти небезпечна, Еліано Восс, — сказав він нарешті. Ті самі слова, що й у бібліотеці. Але тепер вони звучали інакше. Не як попередження. Як… визнання.

— Ти вже говорив це.

— Тому що це правда. — Він трохи схилив голову, і пасмо чорного волосся впало йому на лоба. — Ти небезпечна, тому що ти справжня. У світі, де всі носять маски, ти не вмієш удавати. Це… рідкісна якість.

— Це недолік, — сказала вона, згадуючи слова Торі. — В Ешфорді треба вміти грати.

— В Ешфорді треба вміти виживати, — поправив він. — А ти виживаєш. По-своєму. Не за правилами. І це… — він зробив паузу, добираючи слово, — …інтригує.