Глава 8

О сьомій годині вечора кімната 317 перестала бути просто кімнатою.

Вона перетворилася на операційний штаб, салон краси та прихисток водночас. На столі, де зазвичай лежали підручники й недоїдені яблука, тепер громоздилися баночки з кремами, пензлики для макіяжу всіх можливих форм і розмірів, фен, плойка, якісь загадкові флакончики з блискучими рідинами та розсипані шпильки, що виблискували у світлі настільної лампи, як крихітні зірки. Повітря було густим від суміші запахів: солодкуватої пудри, лавандової олії, яку Пенні десь роздобула «для розслаблення», і ледь вловимого аромату паленого цукру — Пенні, нервуючи, з'їла вже третю упаковку шоколадного печива.

Еллі сиділа на стільці перед дзеркалом, яке вони присунули до вікна, щоб піймати останні промені західного сонця. На ній був старий махровий халат — єдине, що залишилося від колишньої, «домашньої» Еллі, — і вона відчувала себе дивно спокійною. Як людина, яка довго боялася стрибнути у воду й нарешті стоїть на краю трампліна, дивлячись униз. Страх ще був — десь там, у глибині живота, — але він поступався місцем чомусь іншому. Рішучості. Або, може, фаталізму. Будь що буде.

— Не рухайся, — скомандувала Пенні, яка стояла за її спиною з пензликом у руці, схожа на художника перед чистим полотном. — Я наношу хайлайтер. Це дуже відповідальний момент. Якщо я помилюся, ти будеш сяяти не там, де треба, і всі подумають, що в тебе жирна шкіра.

— Я думала, хайлайтер потрібен саме для сяйва, — сказала Еллі, намагаючись не ворушити губами.

— Сяйво сяйву різниця, — повчально промовила Пенні. — Є сяйво «я прокинулася такою», а є сяйво «я впала обличчям у масло». Ми прагнемо до першого.

Вона провела пензликом по вилицях Еллі — легкими, майже невагомими рухами. Еллі дивилася в дзеркало й бачила, як її обличчя поступово преображається. Пенні не робила яскравий макіяж — вона лише підкреслювала те, що вже було. Тіні на повіках — теплого, бронзового відтінку, який робив болотяну зелень її очей глибшою, загадковішою. Туш — подовжувальна, але не грудкувата, що розділяла кожну війку. Рум'яна — легкі, наче вона щойно повернулася з прогулянки осіннім парком. І хайлайтер — той самий, «правильний», — який ловив світло й віддавав його назад м'яким, вологим сяйвом.

— Губи, — пробурмотіла Пенні, вивчаючи арсенал помад і блисків. — Не червоні. Занадто агресивно. Не нюд — загубляться на твоєму обличчі. Потрібно щось ягідне. Ось. — Вона вибрала помаду кольору стиглої малини й акуратно, висунувши кінчик язика від старанності, нанесла її на губи Еллі. — Не стискай. Розслаб рот. Ось так. Тепер промокни серветкою. Ідеально.

Пенні відступила на крок і окинула свою роботу довгим, оцінювальним поглядом. Еллі бачила в дзеркалі її відображення — кругле обличчя, окуляри, що сповзли на ніс, волосся, зібране у два смішні пучки по боках, як у маленької дівчинки. Пенні ще не переодяглася — на ній була та сама піжама з пандами, в якій вона прийшла вранці.

— Ну? — спитала Еллі. — Як я виглядаю?

Пенні мовчала. Її очі за товстими лінзами окулярів підозріло заблищали.

— Пенні? Ти що, плачеш?

— Ні, — шмигнула носом Пенні. — У мене алергія. На красу. Ти… ти виглядаєш як героїня фільму, яку знімає Вуді Аллен восени в Нью-Йорку. Як дівчина, яка п'є чорну каву в маленькому кафе й пише роман, про який ніхто не знає. Як хтось, у кого можна закохатися з першого погляду й на все життя.

Еллі відчула, як до щік приливає жар.

— Перестань. Ти перебільшуєш.

— Ані краплі. — Пенні рішуче змахнула сльозу зі щоки. — Гаразд. Макіяж готовий. Тепер волосся.

Волосся зайняли ще сорок хвилин. Пенні мила їх спеціальним шампунем «для об'єму та блиску», сушила феном з круглою щіткою, витягуючи кожне пасмо, а потім завила кінці легкими, недбалими хвилями. Результат був… Еллі не могла дібрати слів. Її волосся, зазвичай зібране в недбалий пучок або просто розпущене й таке, що падало на обличчя, тепер лежало м'якими, струменевими хвилями, обрамляючи обличчя й падаючи на плечі, як темний мед. У них грав світло, і вони здавалися живими, дихаючими.

— Тепер сукня, — сказала Пенні, і її голос здригнувся від передчуття.

Сукня висіла на дверцятах шафи в спеціальному чохлі, який Пенні принесла зі своєї кімнати. Еллі підійшла до нього й повільно, майже благоговійно, розстебнула блискавку чохла. Темно-зелений шовк замерехтів у світлі лампи, як вода в лісовому озері.

Вона зняла халат і наділа сукню. Шовк ковзнув по шкірі прохолодною, пестливою хвилею. Пенні допомогла застебнути блискавку на боці — крихітну, майже невидиму, — і поправила тканину на плечах.

— Туфлі, — нагадала вона.

Туфлі були срібними, на невеликому підборі, з тонкими ремінцями, які обвивали щиколотку. Еллі наділа їх і встала. Підбор був незвичним — вона роками ходила тільки в кедах або робочих черевиках, — але висота була невеликою, і вона швидко знайшла рівновагу.

— І останнє, — Пенні простягнула їй тонкий срібний браслет — подарунок мадам Ізабель. — На праве зап'ястя. Він приверне увагу до твоїх рук, коли ти триматимеш келих або поправлятимеш волосся. Дрібниця, але працює.

Еллі наділа браслет. Холодний метал торкнувся шкіри, і по руці пробігла легка дрож — не від холоду, а від усвідомлення. От і все. Я готова.

Вона повернулася до дзеркала.

І завмерла.

У дзеркалі стояла незнайомка. Висока, пряма, з розправленими плечима й піднятим підборіддям. Темно-зелена сукня облягала її фігуру, як друга шкіра, підкреслюючи талію, м'яко струмуючи по стегнах і падаючи до підлоги важкими, благородними складками. Відкриті плечі здавалися порцеляновими в м'якому світлі лампи, а ключиці, трохи припудрені хайлайтером, ловили світло й віддавали його назад. Волосся лежало м'якими хвилями, і в них, як Пенні й обіцяла, грав світло. Обличчя — не нафарбоване, а підкреслене — дивилося на неї з дзеркала з виразом спокійної, тихої сили. Очі, глибокі й зелені, здавалися омутами, в яких можна потонути. Губи, торкнуті ягідним відтінком, були привідкриті в легкому здивуванні.