Глава 7

Тиждень до Осіннього Балу тягнувся, як патока на холоді.

Щодня Еллі прокидалася з одним і тим самим відчуттям — сумішшю передчуття й жаху, які спліталися в тугий вузол десь під грудиною й не відпускали ні на хвилину. Вона ходила на заняття, сиділа в бібліотеці, їла в їдальні (тепер — у новому одязі, і Пенні щоразу схвально кивала, дивлячись на її джинси з «Еверлі» та кашеміровий кардиган), але частина її свідомості постійно була там — у майбутньому, в суботньому вечорі, коли вона надягне темно-зелену сукню й увійде до бальної зали Ешфорда.

Новий одяг змінював не лише відображення в дзеркалі. Він змінював щось усередині.

Еллі помічала це по дрібницях. По тому, як вона тепер тримала спину — не тому, що пам'ятала наказ матері, а тому, що дорога тканина на плечах наче вимагала прямої постави. По тому, як на неї дивилися інші студенти — не з презирством, а з легким, оцінювальним цікавістю. По тому, як вона сама дивилася на себе в дзеркало поранку — довше, уважніше, без звичного бажання відвести очі.

Але були й інші зміни. Ті, що відбувалися незалежно від її гардероба.

Джуліан Кросс став з'являтися частіше.

Не те щоб він стежив за нею — ні, це було б надто просто, надто очевидно для такого, як він. Але він був скрізь. У бібліотеці, коли вона займалася за своїм звичайним столом біля вікна — він сидів через три столи, з книгою, яку, здавалося, не читав, тому що його очі то й раз піднімалися й дивилися кудись у її бік. У коридорі після літератури — він виходив із сусіднього кабінету саме в той момент, коли вона проходила повз, і їхні плечі майже стикалися. В їдальні — він сидів за Столом Засновників, але його погляд, важкий і бурштиновий, час від часу знаходив її навіть у дальньому кутку, де вони з Пенні влаштували свій безпечний бастіон.

— Він дивиться, — шепотіла Пенні, втупившись у тарілку з салатом. — Знову. Втретє за вечерю. Це вже не випадковість, Еллі. Це паттерн.

— Нехай дивиться, — відповідала Еллі, не підводячи очей від своєї тарілки, але відчуваючи, як горять кінчики вух. — Мені байдуже.

— Брешеш, — спокійно говорила Пенні. — І це нормально. Я б теж брехала на твоєму місці.

Еллі не відповідала. Вона різала курячу грудку на маленькі, акуратні шматочки й думала про те, що Пенні має рацію. Їй не було байдуже. Щоразу, коли вона відчувала на собі погляд Джуліана Кросса — а вона відчувала його, як тепло від невидимого вогню, — щось усередині неї стискалося й розтискалося, як кулак. Це не був потяг. Ні. Це було щось складніше, небезпечніше. Цікавість? Виклик? Чи просто бажання зрозуміти, чому він, у якого було все, витрачав свій дорогоцінний час на неї — дівчинку з розсадника, випадково потрапивши в його світ?

Але гірше за погляди Джуліана були погляди Торі Ланкастер.

Вони змінилися. Раніше в крижаних блакитних очах Торі була тільки оцінка — холодна, спокійна, як у вченого, що вивчає піддослідний зразок. Тепер у них з'явилося щось нове. Щось гостре, як лезо, заховане в оксамитових піхвах.

Це сталося в четвер, за два дні до балу.

Еллі йшла коридором східного крила, прямуючи до бібліотеки. У руках вона несла стос книжок — важких, у шкіряних палітурках, які пахли часом і пилом. Сонце, що виглянуло після кількох похмурих днів, заливало коридор золотим світлом, і в цьому світлі порошинки танцювали, як крихітні зірки. Еллі думала про своє есе з «Макбета» — про леді Макбет, про природу амбіцій, про те, що вона напише у висновку, — і не одразу помітила постать, що стояла біля вікна.

— Еліано.

Голос був м'яким, майже ласкавим, але Еллі здригнулася, як від удару. Вона зупинилася й підвела очі.

Торі Ланкастер стояла, прихилившись плечем до віконної рами. Світло падало на її платинове волосся, змушуючи його сяяти, як розплавлене срібло. Вона була вдягнена в шкільну форму, але на ній навіть форма виглядала як витвір мистецтва — спідниця сиділа ідеально, блузка була з того особливого, струменевого матеріалу, а на шиї поблискував тонкий золотий ланцюжок з перлиною. Її обличчя було спокійним, навіть дружнім, але очі — очі були холодними, як зимове озеро.

— Торі, — сказала Еллі, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Чим завдячую?

Торі усміхнулася. Усмішка була красивою, відрепетируваною, як у телеведучої.

— Я просто хотіла поговорити. Ми ж майже не знайомі, а навчаємося в одній академії. Це неправильно, не знаходиш?

Еллі стиснула книжки міцніше. Камінець у кишені нової спідниці — звичка, від якої вона не могла позбутися, — вп'явся в долоню.

— Про що ти хочеш поговорити?

Торі відштовхнулася від вікна й зробила крок до неї. Її рухи були плавними, текучими, як у хижака, який не поспішає, тому що знає — здобич нікуди не дінеться.

— Про бал, — сказала вона. — Я чула, ти йдеш. Це сміливо.

— Чому сміливо?

Торі зупинилася за два кроки від неї. Тепер Еллі відчувала запах її парфумів — щось квіткове, ніжне, з гіркуватою ноткою наприкінці. Конвалія? Чи, може, гарденія? Вона не розбиралася в парфумах.

— Тому що Осінній Бал — це не просто вечірка, Еліано. Це… як би тобі пояснити… сцена. І на цій сцені в кожного є своя роль. Своя партія. Ті, хто намагаються зіграти не свою роль, зазвичай… — вона зробила паузу, добираючи слово, — розчаровуються.

Еллі відчула, як усередині піднімається знайомий, гарячий гнів. Той самий, що змусив її відповісти Адріану Блеквуду. Той самий, що штовхнув її на суперечку з Джуліаном Кроссом про леді Макбет.

— І яку ж роль ти відвела мені? — спитала вона, і її голос прозвучав холодніше, ніж вона очікувала.

Торі усміхнулася ширше. Тепер в її усмішці з'явилося щось хиже, майже голодне.

— Жодної, — сказала вона м'яко. — У тім-то й річ. У тебе немає ролі, Еліано. Ти — статистична похибка. Збій у системі. Ти тут, тому що врятувала дочку мера, а не тому, що заслужила це. І всі це знають.

Слова впали, як камені в тиху воду. Еллі відчувала, як вони опускаються на дно, піднімаючи каламуть. Вона знала це. Вона завжди це знала. Але чути це від Торі Ланкастер, вимовлене таким м'яким, майже співчутливим тоном, було… боляче.