Глава 5

Дощ не припинявся три дні.

Він став фоном, на якому розгорталося її нове життя — монотонний, сірий, нескінченний, як сама осінь у Новій Англії. Еллі звикла до нього. Звикла прокидатися під дріб крапель по склу, звикла ходити коридорами, де повітря було просякнуте сирістю та запахом мокрої вовни від піджаків студентів, звикла до того, що її кеди завжди були трохи вологими, скільки б вона не сушила їх на батареї.

Але вона не звикла до іншого.

До поглядів.

Вони переслідували її всюди. Не відкриті, не ворожі — гірше. Косі, швидкі, ковзні, як вода по склу. Вона ловила їх в їдальні, коли йшла до свого місця біля вікна. У коридорах, коли поспішала на уроки. У кабінеті літератури, де Адріан Блеквуд тепер сідав не в останньому ряду, а на три ряди ближче до неї, і його сірі очі свердлили її потилицю впродовж усього уроку. Вона відчувала їх шкірою — холодні, липкі, як дотик зміїної луски.

Але найгіршими були погляди Торі Ланкастер.

Вони зустрічалися в коридорах, в їдальні, на спільних перервах. І щоразу, коли їхні очі перетиналися — на частку секунди, не більше, — Еллі бачила в блакитних, крижаних очах Торі одне й те саме. Спокійну, впевнену, майже ліниву оцінку. Наче Торі спостерігала за лабораторною мишею й чекала, коли та зробить помилку. Впаде в пастку. Здохне.

— Вона нічого не робить, — сказала Еллі одного вечора, сидячи на ліжку в кімнаті Пенні. Та була трохи більшою, ніж у Еллі, і завалена книжками, шкарпетками з котиками, упаковками від печива та якимись складними електронними пристроями, призначення яких Еллі не розуміла. — Просто дивиться. Це зводить мене з розуму.

Пенні, схрестивши ноги, сиділа на підлозі й паяла щось маленьке й блискуче, тримаючи паяльник з обережністю хірурга. Запах каніфолі та гарячого металу змішувався з ароматом чаю та дощу за вікном.

— Це її тактика, — сказала Пенні, не підводячи очей від роботи. — Торі ніколи не нападає першою. Вона чекає. Спостерігає. Збирає інформацію. А потім, коли ти найменше очікуєш, завдає удару. І завжди — в найуразливіше місце.

— Звідки ти знаєш?

Пенні нарешті підвела очі. За склом окулярів вони були темними, серйозними.

— Тому що я бачила це. Два роки тому була дівчина. Нова, як ти. Красива. Талановита. Грала на віолончелі так, що в місіс Гартфорд сльози на очах виступали. Вона мала необережність усміхнутися Джуліану Кроссу на благодійному вечорі. Просто усміхнутися, Еллі. Один раз. За місяць вона поїхала. З нервовим зривом.

У кімнаті зависла тиша. Дощ стукав по склу, і краплі, стікаючи вниз, малювали на ньому звивисті, слізні доріжки.

— Що Торі зробила? — спитала Еллі тихо.

— Ніхто не знає точно. Але ходили чутки. Чутки про те, що вона заплатила комусь, щоб той зламав телефон дівчини й злив особисті фото. Про те, що вона налаштувала проти неї всіх подруг. Про те, що вона писала анонімні листи її батькам. Нічого не можна було довести. Торі Ланкастер ніколи не бруднить рук. У неї є люди, які роблять це за неї.

Еллі стиснула камінець у кишені. Звичка, що стала рефлексом. Шорсткий, холодний, справжній.

— Чому ти мені це розповідаєш?

Пенні відклала паяльник і подивилася на Еллі довгим, прямим поглядом.

— Тому що ти повинна знати, з ким маєш справу. І тому що я не хочу, щоб ти поїхала за місяць з нервовим зривом. Ти… — вона завагалася, добираючи слова. — Ти перша справжня подруга, яка в мене з'явилася за три роки в Ешфорді. Я не хочу тебе втрачати.

Еллі відчула, як щось тепле розливається в грудях. Вона не звикла до цього. До того, що хтось хоче її зберегти.

— Я не поїду, — сказала вона. — Я обіцяю.

Пенні усміхнулася. Усмішка була боязкою, невпевненою, але справжньою.

— Добре. Тоді завтра йдемо в бібліотеку. Мені потрібно взяти книжки для есе з «Макбета», і тобі теж не завадить. Ти досі пишеш свої нотатки в тому дешевому блокноті? Це злочин проти освіти. Я покажу тобі, де брати хороший папір.

---

Бібліотека Ешфорд Гайтс була серцем академії.

Так казали всі — викладачі, студенти, навіть брошура для абітурієнтів, яку Еллі перегорнула перед приїздом. Але коли вона ввійшла туди наступного ранку, слідуючи за Пенні, вона зрозуміла, що це не просто метафора. Бібліотека справді була серцем — величезним, складним, пульсуючим життям організмом, який дихав і жив за своїми законами.

Вона займала окреме крило головної будівлі — триповерхове, з куполом із кольорового скла, крізь який навіть у похмурий день лився м'який, розсіяний світло, пофарбоване в теплі відтінки бурштину та меду. Уздовж стін тяглися нескінченні ряди стелажів — темне дерево, старі шкіряні корінці, тиснені золотом назви. Повітря було густим, щільним, просякнутим запахом старого паперу, пилу, воску для дерева та чогось ще — чогось солодкуватого, майже сакрального, як у старому храмі.

І тиша.

Вона була не просто відсутністю звуку. Вона була присутністю. Живою, відчутною, майже фізичною. Вона окутувала кожного, хто входив, як щільна ковдра, змушуючи рухатися повільніше, дихати тихіше, говорити пошепки. Навіть кроки тут звучали інакше — приглушено, шанобливо, наче підлога була встелена невидимим килимом.

— Вау, — видихнула Еллі, зупиняючись біля входу й закидаючи голову, щоб роздивитися купол. Кольорове скло зображало древо пізнання — величезний дуб з розлогими гілками, на яких замість листя сяяли літери латинського алфавіту. Світло, проходячи крізь вітраж, фарбувало мармурову підлогу в теплі, золотаво-зелені тони, і Еллі на мить здалося, що вона стоїть на дні лісового озера.

— Закрий рота, — прошепотіла Пенні, але в її голосі чулася усмішка. — Ти виглядаєш як туристка. Ходімо, нам у секцію літературної критики. Третій стелаж ліворуч, другий поверх.

Вони рушили через головну залу. Еллі намагалася йти тихо, але її кеди все одно видавали легке поскрипування, яке здавалося оглушливим у цій храмовій тиші. Вона дивилася на всі боки, вбираючи деталі: старовинні глобуси на різьблених підставках, бронзові бюсти письменників, що дивилися порожніми очима у вічність, читальні столи з зеленими лампами, за якими схилялися студенти. Їхні обличчя були зосередженими, відстороненими, і ніхто не підвів очей, коли Еллі та Пенні проходили повз.