Глава 4

Ранок другого дня почався з дощу.

Еллі прокинулася від звуку крапель, що барабанили по склу — не м'якого, заколисливого шелесту, а різкого, настирливого дробу, наче хтось кидав у вікно жмені дрібних камінців. Вона розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у незнайому білу стелю з тонкою тріщиною, що йшла від люстри до вікна. Тріщина була на тому самому місці. Це заспокоювало.

Кімната тонула в сірому, водянистому напівмороку. Світло, що сочилося крізь залите дощем вікно, було блідим, майже безбарвним, і всі предмети в кімнаті — дубовий стіл, тумбочка з левовою головою, порожні полиці шафи — здавалися привидами самих себе. Повітря було холодним, сирим, і пахло мокрою землею та прілим листям — запах просочувався крізь щілини в старій віконній рамі.

Еллі сіла на ліжку. Пружини жалібно скрипнули. Вона подивилася на свої руки, що лежали поверх ковдри — бліді, з синіми прожилками вен на зап'ястях, з обкусаною кутикулою та крихітним шрамом від скла на вказівному пальці лівої руки. Руки, які врятували життя. Руки, які тут нікому не потрібні.

Вона стиснула їх у кулаки й розтиснула. Повторила. Кров побігла швидше, зігріваючи онімілі кінчики пальців.

У двері постукали. Цього разу стукіт був іншим — не енергійний дріб Пенні, а щось середнє між ввічливим і нетерплячим. Три удари з паузою після першого.

— Еллі? Ти встала?

Голос Пенні звучав приглушено крізь двері, але навіть так у ньому чулася та особлива, бадьора тривожність, яка, як уже починала підозрювати Еллі, була природним станом її нової подруги.

— Так, — озвалася Еллі, і її власний голос видався їй чужим — хрипким, низьким зі сну. — Встала. Майже.

— Відчиняй. У мене круасани й термінові новини.

Еллі накинула кардиган, який висів на спинці стільця, й відчинила двері. Пенні стояла на порозі, вже повністю вдягнена у форму — спідниця, блузка, краватка, зав'язана все тим самим неправильним, але якимось затишним вузлом. В одній руці вона тримала паперовий пакет, з якого стирчали золотаві боки круасанів, в іншій — два картонні стаканчики з кавою. Від неї пахло дощем, свіжою випічкою та чимось квітковим — мабуть, шампунем. Окуляри, як завжди, сповзли на кінчик носа, а волосся було зібране в недбалий пучок, з якого вже вибилися кілька пасом.

— Ти схожа на людину, яка погано спала, — заявила Пенні, проходячи в кімнату й ставлячи здобич на стіл. — Це добре. Значить, ти нормальна. Я б турбувалася, якби ти спала як немовля після вчорашнього.

Еллі зачинила двері й прихилилася до них спиною.

— Що значить «після вчорашнього»? Нічого ж не сталося. Я просто сиділа й їла суп.

Пенні розвернулася й подивилася на неї з виразом, який Еллі вже починала впізнавати — суміш терпіння, легкої переваги та щирої турботи. Як старша сестра, яка пояснює молодшій очевидні речі.

— Еллі, — сказала вона повільно, — Джуліан Кросс дивився на тебе. Двічі. Вдруге — спеціально. Він повернув голову. Він знайшов тебе поглядом у натовпі. Ти розумієш, що це значить?

— Що я сиділа на лінії його огляду?

— Ні, — Пенні похитала головою й простягнула їй стаканчик з кавою. — Пий. Тобі знадобиться кофеїн.

Еллі взяла стаканчик. Картон був гарячим, приємно зігрівав долоні. Вона піднесла його до обличчя й вдихнула — гіркуватий, глибокий аромат кави змішувався із запахом дощу та круасанів, створюючи дивне, майже домашнє відчуття затишку посеред цього чужого, ворожого місця. Вона зробила ковток. Кава була гарячою, трохи солодкою — Пенні, мабуть, додала цукор, не питаючи.

— Дякую, — сказала Еллі. — За каву. І за круасани. Я б не здогадалася, де тут сніданок.

— Сніданок у їдальні з сьомої до восьмої, — машинально повідомила Пенні, вмощуючись на край ліжка й відкушуючи круасан. Крихти посипалися на її спідницю, але вона, здавалося, цього не помічала. — Але я вирішила, що тобі краще не з'являтися там двічі за дванадцять годин. Забагато уваги. А увага, — вона підняла палець, — це валюта Ешфорда. Ти поки що банкрут. Тобі не можна витрачати те, чого нема.

Еллі сіла на стілець біля столу й взяла круасан. Він був теплим, листковим, маслянистим, і коли вона відкусила, тонкі шари тіста захрустіли на зубах, розсипаючись солоними, солодкуватими крихтами. Вона заплющила очі на мить, насолоджуючись простим, тваринним задоволенням від їжі.

— Розкажи мені про Торі, — попросила вона, не розплющуючи очей.

Пенні перестала жувати. У кімнаті зависла пауза, заповнена тільки шумом дощу за вікном.

— Що саме ти хочеш знати?

— Все. — Еллі розплющила очі й подивилася на подругу. — Учора, коли ми йшли, вона подивилася на мене. І це було… Це було не просто цікавість, Пенні. Це було щось інше. Ніби вона мене вимірювала. Ніби прикидала, скільки я важу, щоб зрозуміти, чи вистачить каменя, щоб утопити.

Пенні повільно відклала недоїдений круасан на серветку. Її обличчя стало серйозним, навіть похмурим, і на мить вона перестала виглядати як смішна дівчинка в окулярах. Тепер вона виглядала як людина, яка знає щось важке й неприємне.

— Торі Ланкастер, — почала вона, і її голос звучав інакше — тихіше, без звичної іронії. — Повне ім'я — Вікторія Елізабет Ланкастер. Єдина дочка Гаррісона Ланкастера, власника «Ланкастер Медіа Груп», і Маргарет Ланкастер, у дівоцтві Ван Дайн. Старі гроші. Дуже старі. Їхня родина була серед засновників Ешфорда в 1892 році. У вестибюлі висить портрет її прапрадіда — он той, з бакенбардами й злим обличчям.

— Той, що схожий на стерв'ятника?

— Він самий. Торі виросла з розумінням, що вона — спадкоємиця імперії і що її головне завдання — вдало вийти заміж і продовжити рід. Не просто вдало. Ідеально. І з чотирнадцяти років її мета — Джуліан Кросс. Їхні родини дружать. У них маєтки по сусідству в Ґринвічі. Вони разом проводили літо в Гемптонсі й зиму в Аспені. Їхні матері грають у теніс по четвергах і планують весілля вже років десять.

— Вони зустрічаються? — спитала Еллі, і її голос прозвучав рівно, хоча всередині щось неприємно стиснулося. Вона сама не розуміла, чому це питання здавалося важливим.