Глава 3

За чверть шосту Пенні постукала знову. Цього разу стукіт був голоснішим, енергійнішим — три швидких удари кісточками, які, здавалося, говорили: «Я тут, і в мене є план, і ти частина цього плану, подобається тобі це чи ні».

Еллі відчинила двері. За ті дві з половиною години, що минули з їхньої першої розмови, вона встигла прийняти душ у загальній ванній в кінці коридору (вода була то обпікаюче гарячою, то крижаною, і напір стрибав, як пульс переляканого кролика), переодягнутися в змінну спідницю та блузку, і двадцять хвилин простояти перед дзеркалом у шафі, намагаючись зрозуміти, як має виглядати дівчина, яка не хоче привертати увагу, але при цьому не виглядає як та, що спить в одязі.

Результат був… компромісним. Спідниця сиділа краще, ніж перша — вона була куплена не в «Ґудвіллі», а в «Таргеті», по розпродажу, і складки на ній ще тримали фабричну форму. Блузка була білою, бавовняною, але без блиску дорогого попліну, який вона бачила на інших дівчатах. Еллі спробувала заколоти волосся, але пасма біля скронь уперто вибивалися й падали на обличчя, і в підсумку вона просто залишила їх розпущеними — темний мед з вигорілими кінчиками, що обрамляв бліде, напружене обличчя.

Пенні окинула її швидким, чіпким поглядом. За ці дві години вона теж преобразилася. Кіски з полуничками зникли. Тепер її чорне волосся було зібране в низький, елегантний пучок, заколотий простою срібною заколкою. Окуляри вона, судячи з усього, протерла. Блузка була заправлена рівно. Спідниця сиділа як треба. Вона все ще виглядала як Пенні — круглолиця, смішна, жива, — але тепер у ній з'явилося щось зібране, майже офіційне.

— Непогано, — сказала Пенні, киваючи. — Мінімалізм. Скандинавський шик. «Я тут не для того, щоб блищати, а для того, щоб навчатися». Хороша стратегія.

— Це не стратегія, — пробурмотіла Еллі, зачиняючи двері й перевіряючи, чи замкнений замок. — Це все, що в мене є.

— В Ешфорді, — сказала Пенні, беручи її під руку й залучаючи коридором, — все — стратегія. Навіть відсутність стратегії. Особливо відсутність стратегії. Ходімо. Я розповім тобі правила виживання в їдальні.

Вони йшли коридором, і дошки скрипіли під їхніми кроками — легкими, швидкими у Пенні, і трохи важчими, невпевненими у Еллі. За вікнами, повз які вони проходили, день хилився до вечора. Вересневе сонце, втрачаючи висоту, фарбувало цегляні стіни Ешфорда в теплі, медові тони, але в повітрі вже відчувався холод — той особливий, пронизливий холод ранньої осені в Новій Англії, який обіцяє довгу зиму.

— Правило перше, — почала Пенні, знижуючи голос, хоча в коридорі нікого не було. — Їдальня Ешфорда — це не місце для їжі. Це арена. Колізей. Сцена. Тут ніхто не їсть. Тут позиціонують себе.

Еллі хмикнула.

— Серйозно? Позиціонують? Це ж просто вечеря.

Пенні зупинилася так різко, що Еллі ледь не врізалася в неї. Вона розвернулася й подивилася на Еллі поверх окулярів, які знову сповзли на ніс.

— Еллі, — сказала вона з натиском. — Послухай мене. Те, де ти сядеш сьогодні, визначить твоє місце в ієрархії на весь семестр. Може, на весь рік. В їдальні Ешфорда є… зони. Як в океані. Є поверхня, де плаває планктон. Є середні глибини. І є дно. І є рифи, де водяться акули. Наше завдання — знайти безпечне місце на середніх глибинах. Не привертати акул, але й не опускатися на дно. Зрозуміла?

Еллі проковтнула. У горлі пересохло. Вона раптом гостро усвідомила, наскільки вона не готова до цього. До цього місця, де навіть вечеря — поле битви.

— Зрозуміла, — сказала вона тихо.

Пенні кивнула й знову взяла її під руку. Її пальці були теплими, чіпкими, і Еллі відчула несподіваний приплив вдячності. Вона тримає мене. Вона не дає мені впасти.

— Правило друге, — продовжила Пенні, коли вони почали спускатися сходами. — Ніколи не дивись на них довше двох секунд. На Джуліана. На Тріумвірат. На Торі Ланкастер. Дві секунди — це випадковість. Три — це виклик. Чотири — оголошення війни. Зрозуміла?

— Дві секунди, — повторила Еллі, як заклинання.

— Правило третє. Якщо хтось із них заговорить з тобою — усміхайся, відповідай односкладово й дивись у тарілку. Жодної дотепності. Жодної самоіронії. Вони не оцінять. Вони сприймуть це як агресію.

Еллі згадала свої думки вранці — про невидимість як броню. Здавалося, Пенні читала ту саму книгу з виживання.

— Правило четверте, — Пенні зупинилася перед масивними подвійними дверима, що вели до їдальні. За ними чувся приглушений гул голосів, дзвін посуду, сміх. — Не бери десерт. Тільки якщо його не беруть усі. Десерт — це заява. «У мене все добре, я можу дозволити собі зайві калорії». Ти поки що не можеш.

— Я не люблю солодке, — сказала Еллі, і це була майже правда.

— Чудово. Тоді ти вже на крок попереду. Готова?

Еллі глибоко вдихнула. Повітря тут, біля входу до їдальні, пахло смаженим м'ясом, маслом, спеціями та чимось солодким, ванільним. Її шлунок, порожній з тих пір, як вона з'їла яблуко, зрадницьки заурчав. Вона стиснула камінець у кишені.

— Готова.

Пенні штовхнула двері.

---

Їдальня Ешфорд Гайтс була спроєктована так, щоб нагадувати бенкетну залу середньовічного замку, але з сучасним, стриманим лиском. Високі склепінчасті стелі з темними дерев'яними балками, на яких, якщо придивитися, можна було розгледіти вирізані герби випускників минулих років. Стіни, обшиті дубовими панелями, на яких висіли портрети засновників академії — суворі чоловіки в мантіях, з бакенбардами й пронизливими очима. Величезні вікна від підлоги до стелі виходили на західну лужайку, й західне сонце заливало залу рідким золотом, змушуючи кришталеві підвіски люстр спалахувати крихітними веселками. Підлога з темного, майже чорного дерева була відполірована до такого блиску, що в ній відображалися силуети студентів, як у темній воді.

Але головне, що одразу помітила Еллі — це столи.

Вони не були розставлені хаотично. Ні, вони утворювали чітку, майже ритуальну структуру. У центрі зали, під найбільшою люстрою, стояв довгий дубовий стіл на підвищенні — буквально на подиумі висотою в одну сходинку. Він був накритий білосніжною скатертиною, на ньому стояли срібні прибори та кришталеві келихи. Навколо цього столу, півколом, розташовувалися звичайні столи — без скатертин, з простими приборами, але все одно добротні, дубові.