Аннотація циклу Беллатрікс

ХРОНІКИ АВТОНОМНОГО КОНТУРУ

(Збірка зафіксованої Правди Шевальє Ігоря)

Пролог. Різдвяне прозріння 2025

17 травня 2026 року. Я стою у ресторані на весіллі своєї похресниці Христини. На мені мій 33-річний празький костюм — символ витримки нашого Роду, який пройшов крізь покоління, заробітчанські епопеї Чехії, рекет Польщі та суворі розмови з ЕБУ. Цей костюм зв'язує докупи все моє життя.

Після важкої ЧМТ 2022 року на виробництві частина моєї пам'яті була заблокована. Проте інженерний каркас вистояв. Під час Різдвяного прозріння 2025 року блоки даних почали повертатися. Я замінував цю цифрову реальність залізобетонною правдою на своєму американському EliteBook 001. Це документ моєї епохи.

Розділ 1. Екскурсія до Львова. Вісім років і крах ідолів

Моя перша велика зустріч із величчю та абсурдом радянської системи відбулася під час шкільної екскурсії до Львова. Мені тоді було лише вісім років — вік, коли дитячий розум ще має вірити в офіційні казки, але мій внутрішній інженер уже тоді вимагав точних розрахунків і тест-перевірок на правду.

 Вся наша шкільна група слухняно марширувала за вчителькою, а мене, як завжди, потягнуло в автономне плавання. Моє зникнення паралізувало всю ідеологічну машину. Мене шукали ВСІ працівники музею і майже всі відвідувачі. Навколо зчинився справжній режимний переполох: звичайних людей з дітьми всередину більше не пускали, а з залів поспіхом випроваджували вже сформовані системою дуети: син і НАГЛЯДАЧ над ним.

 Насправді ж я ніде не ховався. Я просто випадково пройшов крізь корпускулярний фільтр часу й потрапив у паралельний світ. У тій альтернативній реальності це був суворий і недолугий Музей Троцького. Там не було місця лисому вождю пролетаріату — Лев Троцький змів Леніна зі шляху історії, перекроївши всі карти епохи під свій диктат. Я стояв там, взагалі восьмирічний хлопчик, посеред цього чужого, заблокованого простору, і мовчки констатував зміни. Навколо бігали перелякані наглядачі, шукаючи зниклу дитину, а я вже тоді, у 1970-х роках, тримав у кишені свій паспорт холостяка від цієї системи. Я повернувся назад у свій контур, але завіса віри в радянську матрицю була анульована назавжди.

Розділ 2. Трійка в селі. Розстріл відкладається

 Скільки можна боятись показатись в хаті свого дитинства. Мати вже давно померла, залишивши неприкаяну хату — поділений будинок з 2 кімнатами, великою кухнею і нормальною кладовкою. Зданий будинок в експлуатацію ще в далекому 1964 році. Проте хата виглядає непогано навіть покинута потомками тих, хто її ставив. Останні штрихи перед здачею бабі для проживання зі мною зробили мої діди: справжній з Дзвиняча під Заліщиками і діда-приймака.

І пам'ять підсува спогад, як підкрадаюсь до пляшки відкритої з пивом і тихенько наливаю в стограмівку і в кущі. Зараз буду святкувати готову хату. І відсвяткував кількома ковтками... олії рафінованої. Полюбив я олію десь вже через років 15. Але спогад про будівельну індустрію і травми психіки пронеслись через тисячоліття і відгукнулось ЧМТ. Олія соняшникова виходить попередженням будівельникам: не роби упевнено те, чого не знаєш. Завжди роби тест-перевірку.

Повернення на стару орбіту завжди несе в собі ризик. Село має погану ауру і поганих духовно людей, крім деяких сімей. В даний час я пробував повернутись в село через Фейсбук і провал. Людина стає другом, може раз відписати чи два і все — тишина. Я терпів з 2 місяці, а потім всім окремо ставив ультиматум. Відпис протягом доби або блокування. Спостерігачів за мною мені не потрібно. Заблокував я ВСІХ. Ті, що були моїми однокласниками 2 роки, і друзів в селі в дитинстві. Прекрасну людину-друга в молодості, найкращого друга — заблокував також. Володя, сирота, який і мене захопив ефіром пошиття чогось, від кльошів до сорочок екстра-класу, виходець з сім'ї родини-крадіїв — просто спився в наш час. А читати незрозумілі абракадабри його п'яного розуму я не захотів. Ставлення моє до села ви відчули.

В село їхати не хочеться зовсім, але потрібно 100%-тно. Батьки в могилі на кладовищі села зовуть мене пам'яттю Роду. Мати покинула обору в 2004, а зараз уже 2007, і я ще в покинутій хаті не спав. Боюсь і крапка. А з друзями мене море по коліна. Поговорив з друзями, і ми вже мчимо на машині Контролера до батьківської оселі на пікнік. Як гарно їхати з гранчаками на задньому сидінні СУБАРУ і тихенько робити антиКонтрольні дії. Чиста, прозора, без запаху рідина монолітом закріпляла наші дальші дії. Контроль не виказував заздрощів. Наше життя тільки починається, а ми вже їдем в АБОРИГЕНІЮ.

Розділ 3. Робота, сміх і близнючки

Секретні цехи заводу радянська система будувала як фортецю, де кожен крок контролювався першим відділом. Але там, де інструкція вимагала залізобетонної серйозності, наш батярський гонор завжди знаходив шпарину для гротеску. Саме там я вперше зрозумів, що таке справжня конспірація — і фінансова, і родинна.

Працюючи на одному ПО інженером-конструктором КБ, я працював і на другому заводику простим вантажником-студентом. Система БЛАТУ цвіла пишним цвітом на заході Радянської імперії. До 16.00 я ніби працював на одному об'єкті, а з 16.01 вже на другому. Компики тільки робили перші невмілі кроки до народу, тому така примітивна легенда-обманка повноправно працювала. Схема працювала як швейцарський годинник, поки в закритий контур секретного цеху не втрутилася чиста містика біології.

Тоді я вперше дізнався, що у мого таємного кохання — технолога Марії — є абсолютна копія — сестра-близнючка. Уявіть картину: закрита зона, суворий пропускний режим, напівзатемнена лабораторія, де збирають секретну апаратуру. Я заходжу, бачу технолога Марію Василівну, яка за всіма інженерними картами мала б у цей час підписувати акти в іншій частині цеху. Я запитую щодо виконання моїх "служебок" відносно Пульта І 176 заказу. Вона дивиться на мене круглими очима, мовчить як партизан на допиті і ... мовчить. Та Бог з нею. Красива незалежна технолог була моєю тайною мрією. Мрією тому, що я себе вважав не дуже привабливим фізіологічно (коротше, НЕ ЗОВСІМ УРОД худосочної комплектації) і така краса, як технолог Марія Василівна — не гармонізуються.