ЗАВИХОСТ

ЗАВИХОСТ

На високій горі, на самому гребені, вагується з вітром кедр золотоверхий. День і ніч вагується Шестикрилець із вітром своєї душі, з тугою. Вона всюди з ним, у важких, як його меч, спондеях гомонить про Чин непроминаючий.

У святині, на ловах, серед пиру й пісень, а надівсе в самоті, навертаються на очі володаря північно-західні границі. Його вухо чує крізь кожну розмову шум пущ і легіт рівнин ген від Дорогичина та люблінського чорнозему.

Він бачить їх бува слідом сугака, за яким мече стрілу в карпатському вертепі й коли скаче зі своєї чатівні серед гір на хребет раненого дика, що його доколює кинджалом. Не дає йому спокою граничне каміння на отій межі, заплутаній княжими поділами й розкиненій під небом, як безпанське обійстя.

Пора, щоб він імив силоміць старі граничні знаки, втовк каміння назад, відки його взято!

І в повазі святині, у димах курильниць він бачить знов оці болючі межі — вони миготять пригадливо з-поза виіскрених богослужбових свіч серед крилатих левів на фресках, мозаїкових соколів в ошийниках, темновидих ангелів і святих пустинників.

То князь не молиться, він сердито мріє.

Коли ж бува сидить за столом біля повних пугарів, курних мис і точених тарілок із медовими хлібами, то думкою подалеки всіх, обмірковує, як розлого й кріпко він опре себе об Буг, долішній Сян і горішній біг Вісли. І розбудовує в замислах західній уділ свій, найбільший, найцінніший, із приматом над державою войовників і святих.

В місячних тінях саду, вихилений проти стежки, немов уречений насолодою, блукає бува Мстиславич. Ляск соловіїв не заторкає його серця. Байдужі йому похвали гуслі. Думка про молоду княгиню йому далека. Не бачить її, як клониться у півсні до колиски, зачепленої плетивом об писані сволоки.

Спалюваний жагою, що рве його без упину вперед, він шугає думками понад простори, мов міфічний вовкун, що в нього під шкірою кривава від ран сорочка. Рукою в залізній укриві він сягає далеко на захід.

О, як любується його серце найскритішим із хотінь: до Чорного моря на полудні звоювати, друге — на півночі випасти з галицького запертя у новий вирій, Варязьке море,— на Балтик!

* * *

Спішить військо від Галича, Романову славу свистом копій співає. На Звенигород, на старий Володимир дорога!

Князь попереду полків,— шляхи в шоломах палахкотять.

* * *

Зірвалися в ситнику крикливі чаплі, злопотіли з гнізд під тріскіт обламуваних вітей. Плили хвилину над порожевілими лугами, а там упали в срібну імлу. Роса на травах, на хвощі: весільна гугля верх плеча молодої.

* * *

Над Віслою дрімає обоз. Вози сперті чотирибоком, вогко блискають шпиці коліс. Половіють шатра, як порозсідані вежі. Мають писані стяги в бадьорому вітрі літковому. Вони шелещуть, мов тугі карти Євангелія в чеканній оправі, передають свою достойну мову шепотом, що окрилює серце.

Чийсь меч задзвонив співуче: перший за всіх юнак пильно гострив лезо. Заіржали коні, обсипували з високих лобів померклі за ніч косиці.

Це день.

З шатра, де на причілку тризуб Мономахів, вийшов он Шестикрилець. Малинова кирея, накинена на ліве плече, волоклася за ним, ніби пера криваві. Він зорів ясно почерез смагу щок, тугих і темних, мов бронза, смакував гожі згадки своїх побідних доріг. Цієї великої днини він був сильний, радісний і такий повний себе самого, як чара, що хоче полум'я чудового напитку перелити через береги.

А музика гострених мечів ширшала чимраз, мов гомін кіс перед жнивами. Князь слухав її й дивувався, як зберегла себе серед копит фіалкова дівина перед його наметом, ще й вовче лико: стулені два листки, всередині ягода.

— Підбігли до князя в цю мить із умивальною чашею та згрібним рядном. Він одягав мідяну сорочку, усю в кільцях, верх льняної, приперізував широкий грець кий меч із церковним текстом і свастикою на держаку з чорного нефритового кришталю.

Тоді привели й прегарного княжого коня, носія його безсмертної слави. Золотіших очей, гордішого чола не було досі в конюшнях Галича та Києва. Коханий тільки для бою, з гривою, як полум'яне пруття, він переступав із ноги на ногу в радощах поранньої години. Князь плескав долонею стрімку шию тварини й пестливо обкручував пальці об прядь гриви, зчервоненої сонцем і розсипаної, як ореол.

Він скочив у сідло й чекав, поки у його бойовий сагайдак покладуть подвійні стріли — одні з трощі, заливаної залізом, другі з дерева, ковані до півдовжини.

Виходила стежа — тридцять юнаків. Вони тихо й квапно сідлали коней. Над темними устами в тузі піднятих брів чаїлися останки солодкого сну.

Винозорий, як гірський птах, Ольстин із Бірчі вів.

Стукнули коні в копита — й тоді нагло перед стежею виріс Мстиславич на своєму смоляному верхівці в упряжі з сап'яну і срібла. Рішив їхати чолом стежі — сам. Хотів покласти господарське око на відповідальній роботі!

Вказав рукою табор:

— Вишата, тобі! — рік першому воєводі.

Рванули з місця юнаки: запахла під копитами нетоя.

— Ждіть! — згомонів князь далеко згодом.

Ольстин їхав за князем, дивився на його плече в мідяній мережі й крізь обожания, що було як пісенний порив, думав: "На оцім величнім коні — доля нашої землі".

Стали.

Князь зорив пильно по лінії руки, простертої над брівми.

— О-ге! Семчич, Ольстин, Будич, ще хто! Біжіть на он той горб у хащах, у три мети стрігою,— погляньте звідтіль!

Десятка їх скочила з місця, захлюпотіли синявою мокрі трави. Появилися незабаром на горбі, високі, хижі, палкі. Стежили, як орли, слухали, зоріли — ніде нічого.

Вказав їм іще ліс на крайнебі, чорну хмару: — — Протряхніть маленько корчі!

Пішли чвалом, спів вітру над головами. А край лісу стихли — широким півлуком розсипалися... Пірнули спроквола в глибінь — знову зоріли, як орли,— ручай десь плеще, сонце капотить...

Вернулися скоком по князя й решту стежі. Ольстин звістив:

— Спокійно, князю!