ВЕЛИКА ГЛУША

ВЕЛИКА ГЛУША

Густолита буковина осталася глибоко внизу із своїм криком шулік, танком білок і свистом сойки. У вечірній заграві царювала чорна сосна, з чатинням сухим і дзвінким, як скло. Повітря стало солодке та пахливе, ніби сир із полонинського молока.

Байбуз, що їхав попереду всіх, загомонів із далека:

— Дід!

Перед їздцями блиснуло вквітчане лоно долини, а в ньому, мов зіниця в очі, озерце. На відшибі ж жовтявіла квіттям самітня липа. Над нею дзижчали ще смугасті дикі бджоли.

У пень липи вперся кам'яний Волос, ніби старець серед далеких доріг. Припочивав.

Мудрий і байдужий лик божества та обколупані плечі, криниці зябликів позаплітав удесятеро п'ялун й обвили павучі нитки з лісовим пометинням. Липа кутала все це в довгі кетяги — запашні, літні тіні. Так голубить усяку недолю ніжність, сум і милосердя.

— Ой-га! — мов один, скричали їздці і вдарили об поли руками.— Ой-га, клята, на сутич, на незахідні місця!

Бурштиновий промінь затріпотів верх каменюки і щез. Це рванулася до втеки вивірка, руда, аж чорна,— з простертої долоні лісового бога вона вилузувала горіхи, що їх поклав там колись побожний козій, волоцюга.

— Весела живина, та на перехід недобра...— позіхнув Байбуз. Стали.

Зблизька Дід видався такий неохайний та опущений до віку, що князь рухом влучним, як слово, здер павутиння з пліч святої старини і скинув його з рогатини геть.

Тоді ж простер над головою коня руку, обмотану повіддям, і замкнув себе в душі.

Молився відвічному пістунові марги? Чинив хвалу вквітчаному лону долини?

— Ще трохи, й добилися до Великої Глуші. Місяць ішов назирцем, тіні вгорнули світ. Дедько допав перший лісової улоги, опер меч об пень, проколений громом, і скрикнув до слуг, до путнього рою:

— Джерги — сюди!

Скочили розстеляти бурнасті веретища ради ночі, прив'язувати коней, розузлювати ворохи з харчами, коли там, де купою стояли ловецькі пси, вчепилися собі в в'язи два лягаві з червоними латами, з лапами міцними, як у ведмедів...

Зчинився клекіт, посипалося у посмерках зелене пір'я корчів, моріг, поритий кігтями, вкрила курява. Кукша, псар, не зараз вицвяхав з-поміж сутолоки причепистого Мончукового пса, з сивим пругом на хребті, як гаддя, верховода гризні.

Зелень, фіалкова від вечірньої спраги, обізвалася пахощами — диким маком, маруною, першим солодким сном. Мабуть, мріяла з усіх сил про крупчасту росу, ще й дощик громовенький... У затишкахпоковтував крилатий бортник, наковтач,— поковтав і став. Це місяць чарівник запалив трепетливі посвіти над його головою й ринув долі чорної стіни дерев, гей вода, що б'є почерез греблю білими й золотими сіявами.

То наковтач знать молився місяцеві мовчанням.

Бистрий Юрша Байбуз устромив тепер рогатину в могилку попелу на згарі.

— Ото добро в дорозі Сварожий дар, веселий! Якісь навипередці оставили грань!

Наметав між іскри смоляного пруття, побігла по травах гірка сива мряка. Рад із себе та відпочинку, Юрша збив ковпак на молодого чуба і потягнувся ліниво в тім рутьманім своїм таламані з чорними кісками продовж пліч, гладкий, зеленобокий.

Це був Юршин службовий день, і він збликав очима на Мстиславича, чи не кличе його, але той не виронив слова. Перед битвою або ловами їв обмаль та мовчав.

І тепер сів на якийсь там камінь-зашибанець, під чорну вільху, що в осені остання рудіє, спершу погострив свій меч на залізній бабці, от як косу, а тоді вже спробував тятиву лука закарлюченим нігтем правиці.

Лук був старосвітський, чорний, з обидвох кінців прикрашений головою сернюка, ритою, як у глині, сильно грубими нарізами. З насолодою звіролова князь прихилив вухо до торкненої тятиви, вона ж подала йому дивну відповідь... Це було ніби слово в незнаній мові, їдке, як блекіт, скрипливе, гей ржа...

Дехто озирнувся, а Держко з Колоденця покмітив поволеньки та здалеку:

— Твердий ловець, без жарту твердий! Що вдень не поспіє, увечері надточить. Робітник здалий.

Держко носився пишно й наводив на себе красу, як жінка. Завжди в черевичках, а хоч і в чобітках, руки в перстенях, пояс у золоті, свита вишневого цвіту з лисячим байором, а сам був червоний, ціпкий.

— Добре, що не ворчить на безголов’я, — уповів з горного сідалища під стропом малини Держків побратим, Димша із Викторова.

Він зрізував наддертий ремінь із яловичного взуття та повагом складав ніж у рогові черенки, з письмом.

— Скаже слово, як мороз укреше, — поправив Кмита.

— Видумуєте! Ходить легенько, плює чемненько...

— Еге ж, а заговорить — не треба й золи трепетової.

— Мабуть, сам меду не лиже.

Завели зборище, добули їжу, гомонять.

Уліб із Розсохача ліг долі черевом, кинув на озерце світла кості до гри, кертичим поглядом підморгував до Сенька з Дідушич, що тут же завалився спочивати.

А там, круг Олелька з Библа, що місяць тому вернувся із окраїн світу, зчинилася облога: ніби птах із казки, який торочить усе, що діється на світі в кожну годину дня й ночі, він гомінко та різноцвітно розповідав новини з тисячі доріг.

Обсіли Олелька, як мухи молоко, — обгорілий незнаним сонцем, з вигляду напівчужинець, він розберложився копицею в тім своїм незгірше протертім каптані із жовтим, гей крокіс, підбоєм, загортав чорний чупер поза вухо.

— Тогідь на сам Корочюн, сів я миром у Царгороді. Що ж? Налетіли спомини, галицька кутя, мила в Розгірчі, в’яну! Осідлав я арабського бахмата, від Дальбекира, що за свою віру вгрібається не гірше покійничка Салядина, лечу в ліси з очей самому собі.

Оп’янів від герцю чисто, аж глянь: із лісової пригори джерело біжить... Обмарило мене! Сім струй, води ж не видно, тільки немов найтоншу пряжу безголосий вітер колише. Зовсім ніби привид у білих серпанках опер плече об кам’яне узголов’я й зорить однією блискучою стужею з-під неживих вій...

Як не жбурну собою навтеки! Опинився я біля Гагії Софії, у гладкої дворової вертлюхи Поліксени. А її тереми ходять ходором: протозебастів син украв, кажуть, свою мачуху, а з нею великі скарби, між ними сльозу Христову й утік поза Тавр в Малу Азію. Злодій біг гостро, не помогли вогневі сигнали, подавані з царгородських веж горі святого Авксентія.