ЛЕГЕНДА ЦЕРКОВНОГО ВІКНА

ЛЕГЕНДА ЦЕРКОВНОГО ВІКНА

Осінні дні плили над Володимиром золотистою рікою, нескоро віщували зиму. Тільки недавно, трохи перед жнивами, київським шляхом пролунав тупіт важких фризьких коней: дванадцять добре стережених возів привезло з Овруча віно Рюриківни. І вона сама навстріч княжичеві усміхнулася рум'яно з баского рисака, якому на замковому порозі покладено між ушками весільний калач із свічками й блакитними повзами барвінку.

Мстих Ізяславович був рад цьому подружжю. З його пліч ізсунулася журба за волость, за рід. Від часу несподіваної смерті жінки він знемагав щораз частіше в своїм великім ліжку зі шкур — на руках блиск ікони, осяяної день і ніч.

Аж прийшла осінь — осиротила Волинь.

Мабуть, не стукнули Мстиславовою домовиною у хатній поріг під винос тіла... Мабуть, не розбили на цьому порозі похоронного глека "за всі голови". Ще гомоніли журливі похвали князеві, суятня тризни й музика дзвонів, а вже інша новина: Романового брата, що держав Бересте, не стало в живих.

Приєднав Роман братню волость до своєї — з литовцями став межувати. Єдина поки що дорога завойовницьким твердим мріям, випад на Литву, була відкрита. Берестейщина стала нараз дорогим алмазом у князевому вінці.

Ще трохи — й на Ятвяги, на Литву князь жбурне увесь свій творчий непокій, руськими копіями, як молодим лісом, укриє займанщину!

Наборзі вирішене подружжя стало йому небаром невигідне й тяготливе. Він не бажав ділитися ні з ким життям своїх думок, невгамовною душею,— у своїй найглибшій істоті вільний, виключний і самітний, як орел на гостроверсі.

Княгиня ж щораз устрявала не в пору в його свободу: то приносила на долоні мертву вивірку, що її вбила з лука, нехай не прятає на зиму горіхів попід замкову огорожу, то оповідала йому, як вона совгається, їздить на коні, надівсе ж ціляє з лука без догани... З таємним видом, гей перед дзеркальцем, що порух, то люба самохвала, вона шепотіла було, як удома, в Овручі та Суздалі, у тіток, послужки, що їх не любила, боялися прясти ввечері при світлі й відкритих дверях... її боялися...

Серед беззв'язких, наче хлоп'ячих, ласк, вона називала князя диким куманським войовником, сама — дитина північних лісів, із мрячним, себелюбним серцем.

Тим часом князь прислухався: він не переставав ні на хвилину цікавитись усім, що було Ростиславичами й галицькою волостю; величчю Ярослава за границями держави і його повною безрадністю супроти боярської самоволі дома — відчуженням князя й вельмож від громади й ненавистю народу до верхів.

Він берігся Осмомисла, проте думав, як це він господарив би на його місці: ходив на виправи сам, не послами, по кусникові обривав би суміжні чужі уділи, щоб закріпити власні, та залізною рукою приборкував бояр. Нові права, що зміцняли б простолюдина й наближали до князя, давали б йому повноту влади. Побити коріння — тоді воно запахне!

Поки що міцними засобами безпеки, договором оборони проти Литви і Ятвягів, торговельними та господарськими хитрощами він спутав цупко князів-сусідів. Кожну ж вільну хвилину віддавав ловам, їздив щораз у далекі волості, між Сян і Попрад, ген у Волосатський Бескид...

Буває, як велетенська неспокійна тінь снувався, зорив... З чудовими соколами Дербента, нарядженими, мов східні божества, й ватагою гончих собак Роман клав поколодви на ведмедів і диків, ходив на рисів та зубрів, п'янів враженням суворих подій, смаком одчайдушних перемог, окремих та єдиних.

Серед стріч і розмов по монастирях, серед бенкетів по дворищах він обсновував своїм хижим владним чаром щонайзнатніших чужих боярів. У зразковім способі скупої мови, з кожним ясним і міцним словом на своїм місці, скривалася своєрідна краса. Просовгнути цією мовою примани майбутнього, зачаровувати людей було легкою річчю, й Роман оставляв за собою прихильників, що, здавалося, могли б божеволіти з любові для нього.

Рюриківна нудьгувала — зачне бува то це, то інше, кине. А щоб виявити себе сміливою й небуденною, в розпалі примх і витівок, вона бува, от як квітку з грядки, брала проміж білі зуби сіромишату ящірку, видовбану з-під каменя, гнівила князя своєю вдачею, невиданими іграшками, бентежила слуг і сміялася з усіх рвучким, п'ятнадцятьлітнім сміхом, аж біля подовгастого личка дзвеніли рубінові наушниці, триваги...

Князеві було досить. Він велів через посла просити Кондру, скритопоганського жреця, зашитого в старі гаї П'ятиднів, щоб він вислав на часок до княгині молоденьку братню сироту Зеленгору. Там плекали ще нишком старе вогнище та пили мед із прадідних рогів, що пригадували лататих волів й оксамитний ласкавець левад. Гожа і проста, зарадна й смілива, нехай поверне вона в свій бік норови дружини, нехай відтяжить його, Мстиславича!

І тільки в теремах явилася Зеленгора у своїх тугих, мов різьблених, смарагдових сукнях, із в'юнким станом, як пільні квітки, чи метуни дисків,— перед князем змерехтіли нараз усі приваби походів і закликали до змагів, до боїв, до півдикого раювання...

Це ввійшла у хату краса життя, яка чинила все, що б хто не затіяв і що б хто не марив, правдоподібним, ясним і легким.

Ще трохи, і князь став помічати: коли вдягає шолом із золотими закотами, пояс, де дзвенить меч із держалом у нефриті, оперізує нагрудну бляху, риту в оленячі подоби, коли задумами йде на пробій, береже обовязку, як влади, то в цьому є виразно щось із Зеленгори.

Коли ж із пільгою скине з себе зброю, швидше, ніж треба, ляже, запізнитьвеликоважну розмову чи серед наглої нудьги залишить її,— оп'яніє у грубій люті, оставить добрий замисел упівдороги, коли ось-ось — і на нічім скінчилося, то це є уся Рюриківна.

Погубна вузина, де в кам'яних жолобах без сонця й без мурога клекоче в пінах недобра ріка...

А з литовського пограниччя вже вдруге слали до князя послів із мольбами прибути, струснути ворожий чорнобір, викурити з нього кривавого ватажка Свейкинта, рятувати життя й майно княжих людей.

— Воюють нас Литовці! — ламаючи руки, хвилювалися посли.— Воюють нас, кляті, ні ночі, ні дня! Вискакує щораз розкошланий Свейкинт із своїх лісових осіків, де реве наша заграблена худоба, наша полонена челядь!